людині, котра стала звичкою
і нагадала про важливі речі

людині, котра ніколи цього не прочитає, але котра варта більшого, ніж «рожеві листи»

відчуваю –
поет у мені
почав помирати.
ці крапки,
коми,
лапки
і вицвівші барви
навколо
сирого і сірого
міста,
що звуть
містом над рікою,
мене вбивають.

поет у мені помирає,
страждає,
сміється і плаче
розмазаною кавою
на сторінках
і все частіше забуває,
що ігнорування проблем
не знищує їх існування.

хлопчик
з незвичайно
звичайним ім'ям.
я нічого не відчуваю,
але мене
радує
його миле обличчя,
і дещо комічне
бажання
допомогти
(навіть тим, хто не просить).

але це класика –
у вісімнадцять років
ти або рятівник
або егоїст.
милий хлопчик.

мене не дивує
це бажання:
я його розумію,
і, що найголовніше, –
я пам'ятаю себе у цьому віці.

це життя менш ненависне,
коли поруч з тобою хтось є.

і я намагаюся витіснити бажання
взяти його за руку,
коли в очах смуток,
а голос тремтить.

милий хлопчик.

він нагадує мені хто я,
і ким мені варто бути.
я читаю книжки,
дивлюсь фільми
й вивчаю мову.
він потрібен мені,
щоб у руслі роботи,
не забувати себе.
він нагадує мені,
що варто відчувати
молодість.

ось тому я знову пишу вірші.
це відчувається органічно –
повертати собі власні звички.

він також стає моєю звичкою,

тільки жаль,
що він також скоро піде.

але дякую,
милий хлопче,
що ти нагадав мені
хто я є.

15.01.2024