Ранок.
Небо сіре, затягнуте темними клубками , що піднімаються вверх. Здавалося, що це був дим після сильних вибухів. Повітря було на смак неначе порох, смерть та відчай. Цей смак змішався, в найстрашніше, що може статися - ВІЙНА.
Ще ніколи я його таким не бачив. Воно було затягнуте не тільки хмарами, що здається мирно плавали на його просторах. Літаки пролітали щохвилини.
Звук, який від них лунав - був схожий на ревіння самої страшної істоти в світі. Душа здригалася, але я вже не боявся. Страх став звичним, і повільно перетворювався в звичку…

Навіть їжа перестала приносити задоволення. Я їм кашу щодня, лише заради того, щоб набратися сили. Мені не потрібен телевізор, щоб під час трапези зайняти себе хоч чимось. Здавалося, що все, що було до та приносило задоволення перестало існувати, немов розчинилося в вибухах, пострілах, відчаї. Мирні жителі гинули кожного дня заради свободи.
Мрія - відступила на другий план, а на перший - виживання та перемога. В дітей забрали дитинство, в жінок - чоловіків, братів і сестер. Чоловіки більше не охороняли свою сім’ю, вони могли лишень захищати свою землю, батьківщину, свою Україну.

Ворог не знав пощади. Він викорінював, гвалтував, вбивав, тішився смертями дітей і ніс з собою лише зло. Новонароджені втрачали батьків, батьки - втрачали дітей. Нескінченне колесо смертей ввірвалося в Україну і лише один бездушний чоловік змушував своє військо безсердечно вбивати миролюбивий народ. Знищувати домівки, мрії, цілі та все те, що робить людей - людьми.

Мене позвав брат, не по крові, а з спільною метою. Він крикнув моє імя и махав рукою. Пора.
Я знову змушений перебороти себе і показати мужність. Не можна бути слабким. Це просто неможливо. Я маю боротись за свободу, чого б мені це не вартувало. Мене вчили не здаватися, йти далі, до самого кінця…

Я видихнув - настільки важко та протяжно, що відчув тревогу. Вона пробивалася крізь шкіру, пробивала мою грудну клітину з кожним виходом на передову. Здавалося, що вона хоче вирвати моє серце з грудей, забрати моє життя, вкрасти мою долю. Чи помру я сьогодні? А можливо мій янгол охоронець вбереже мене знову? Відповіді не було, але я сліпо вірив і підіймав долоні вверх, благаючи Бога про наш захист, про рідних і близьких, про нашу чарівну землю. Ця надія жевріла в моєму серці та зігрівала мою душу, що боліла за кожного, хто став жертвою цією війни.

Двадцять четвертого лютого лютого рівно о п'ятій ранку - я дізнався, що таке страх. Мене не було вдома, і взагалі я не був близько зі своїми рідними. Я зустрів війну один з перших. Перед очима мої брати готувалися до наступу, а я лише слідував їхнім крокам, розуміючи, що ми - переможемо. Думки постійно путались і не давали повної готовності. Як там мої батьки? Як там моя дружина та діти? Цей вир думок не полишав мене в спокої, та сумніву не було місця. Я - ворог війни, а вона мій ворог...

Перевірив зброю, я все ж таки пішов слідом за своїм другом. Неподалік вже почалась стрільба. Знову потрібно було захищати свою землю, хоча я цього не переставав робити навіть в думках. Чомусь мої роздуми були не про мене, а про рідних - що з ними буде, якщо я їх не захищу, як далі я буду існувати, думаючи, що не зміг відвести від них біду?..

Літак. Він знову пролетів над нами. Я повернувся і намагався зрозуміти його траєкторію, але побачив лише сяючу полосу. Я молився, щоб він промахнувся, зхибив, але ракета прилитіла в чійсь дім. Вибух. Багато уламків полетіло в різні сторони. Нас ледве не знесло вибуховую хвилею. Здавалося, що надія стала нашим щитом, прикрила своїми ангельськими крилами від тієї темряви, що насувалася.

- Сука! - викрикнув я. Мій друг лише повернувся і глянув в те сторону поглядом, що був здатний розірвати душу, роздерти її своїми пазурями, залишивши лише шматки плоті та кров. Там були діти, жінки, чоловіки. Та були наші.

- Ходімо, - махнув рукою, а я проводив поглядом рятівників і пішов за другом.

Кожен був на своєму місці. Зараз зовсім не було важливо скільки в нас грошей, та й ким ми працювали ДО. Важливо було лише життя твої близьких, твоїх українців. Нас почали викорінювати з нашої землі. Вони наступали щодня, руйнували наші домівки, ломали все, що стільки років будувалось. В них не було ні честі, ні людяності. Россія віддавала наказ своїми людям і вони сліпо вірили в ідеї. Ні! До біса ідеї! Це було  винищення українців, захват наших земель, війна, яка наринула на нас та стала трагедією для кожного. Мої діти не мають бачити її, сидіти в підвалах і боятися літаків. Вони мають жити в кращому світі, бути тими, на кого будуть рівнятися всі та кожен…

Передова. Найстрашніше місце, де твої брати можуть не дожити до кінця дня. Випробування на удачу. До біса удачу! Я дивився в їх очі, неначе в останній раз, і мріяв, щоб кожен з них повернувся додому живим. Не тільки в мене була сім'я, вона була в кожного. Всі до єдиного хотіли лише одного - миру на нашій землі. Кожен прийшов виборювати майбутнє, яке так жорстоко хотіли в нас вкрасти.

Вдалечині виднілися танки. Піхота йшла на нас, а літаки знову літали над головою. Я чув вибухи і крики. Меня приголомшувало все це й лякало, але ніхто не змусить мене здатися! Я - сильний, мужній, хоробрий, добрий.

Я - людина. Я - українець, і душа моя не заспокоїться, допоки на нашій землі будуть вороги. В моїй владі врятувати своїх близьких. І тільки коли так буде думати кожен - настане мир…
Стрілянина. Свист куль біля мене. Здавалося, що ще трохи і вона торкнеться моєї шкіри, пробереться в тіло, та стане моєю погибеллю. Вони схибили і я був радий. Я все ще міг допомогти своїм братам та народу. Кожен українець був під моїм захистом, я нікого з них не віддам, вони можуть розраховувати на мене. Я стану їх щитом, їх опорою  і надією на світле майбутнє. Я буду скелею, що не пропустить жодного загарбника, руйнівним штормом, буревієм.

Вистріл. Набагато гучніший, більш приголомшлевий. Я подивився на друга. Він замертво впав біля мене і дивився в небо байдужим поглядом. Його очі неначе більше не несли життя в собі. Здавалося, що це були скляні муляжі, але я знав, що це не так. Це була ще одна жертва заради миру, заради того, щоб ми могли жити спокійно. Хоча, ніяка він не жертва, він ще один охоронець України, що помер і залишив себе в історії, як щит, через який не могли пробитися вороги всі ці дні. Він був світлом, надією, опрою. І завдяки його сумлінності та відважності я живий. Це він той герой, що рятує кожного українця. Я повернувся і почав стріляти в них, попадаючи в цілі. Нас було менше, але дух - сильніший. З кожною смертю нашого брата ми ставали ще більш непереможними. Ніхто не в змозі зупинити те, що було всередині нас.

І раптом все зупинилося. Все різко зупинилося. Я перестав стріляти в них, але все ще тримав їх на прицілі. Ми не могли зрозуміти в чому справа, і тільки рація, яка періодично шипіла - заговорила з нами.

- Війна закінчилась. Ми перемогли. Україна вільна і незалежна. День перемоги…

EllenClancy. © 2022