Чи знаєте, як болить, коли стіни падають?
Чи знаєте, як болить, коли снігопадами,
роз'їдають очі, немов собаками хижими?
Чи знаєте, що таке плакати, коли
не слухають?
Чи знаєте, що таке, коли навколо темрява?
Коли біжати нікуди. Коли ніхто не чекає?
Чи знаєте, як дрижать коліна
коли сніг попадає в широке гирло солдатських чобіт?
Чи знаєте, що таке скиглити, як собака?
Чи знаєте, куди біжати, коли вам лячно?
Чи пам'ятаєте, як пригортатися до мамціної спідниці?
Чи знаєте?
Чи знаєте?
Я знаю й не знаю водночас.
Мені лячно та холодно, боляче так, що скрипить.
Я стою, а навколо навіть стіни - й ті падають.
Я біжу поміж темряви - і я собака.
А очі мої дивляться на небо - і там світло.
Я простягаю руки, а мені назустріч - не простягають.
Ковтаю сніг, немов воду, бо пити нічого. І плачу, плачу,плачу.
А чому мені не плакати?
Я - собака. Я солдат.
Я пам'ятаю, що таке гаряча кава на сніданок.
Але я мовчу. І там на небі - теж мовчать.
Стіни навколо падають, а я ловлю їх тонкими пальцями і посміхаюся.
До останнього вірю, що мені хтось простягне руку.
Але мамці тут нема. Тут не пахне її спідницею.
Я не хапаюся за неї руками, не кричу, не скиглю
я не дитинча
я - солдат.
Губи сині й холодні.
Я відчуваю руки на своєму підборідді.
Темрява.
Навколо тільки
темрява.

***

Снігом на голову. Догори ногами.
Він війну пройшов.
Він став сильним, вдалим.

Він до мене в дім -
Там всі двері відчинені.
Бо куди тепер

мене вдвох з дитиною?

Він слабкий такий,
Серце крається.
Я к з дитиною з ним,
тепер граюся.

А він хворий так,
Що й у мене
Жах.

Вболівала мир. Й чекала мир.
Я його в долонях тримала.
Коли світ весь спав
коли він там впав
я в долонях його колисала.

Його тіло - геть.
Не больне і хай
Лікувати душу
А як? Хтозна.

Він слабкий, як дитя
Він сміється та плаче
Врятувати життя
Що насправді це значить?

***

Величезна проблема – коли тобі нікуди повертатися

Отже треба зробити Землю квадратною

Щоб куди не вертався – всюди стіни

Які тебе вже колись вилікували.

***

мереживо переплітається навесні
там, де сніги сходять річками
він зовсім чужий повернувся в березні.
впав,
бо не втримали
руками.

він зовсім чужий, вій втомлений
він безпорадний.
очі його василькові тримають той біль.
я збираю його уламки
своїми руками.
зшиваю наспіх, так, як ніхто б не зміг.

його руки такі великі та дуже сильні.
а плаче він так, що гори здригаються.
хтось мені у дитинстві казав
що солдати
ніколи
не ламаються.

він зовсім чужий у своєму рідному місті,
йому навіть нікуди повертатися.
він мені написав у листі
що йому
не жити потрібно
а лікуватися.

його очі такі василькові, що розум втрачений.
я його обіймаю за шию, коли він падає.
а вночі йому, як дитині, лячно так.
що не допоможуть
ні молитви
ні запах ладану.

його очі такі василькові, сумні такі.
я його пригортаю до себе - бо це все, що я можу.
він повернувся, начебто, навесні.
а здається
що ніколи
не повернеться.

***

Я дивлюся на нього, а він на мене у відповідь:
Жити починати з самого початку так важко,
А він продовжує дихати.

Я вже відчула за нього біль та страх,
Тепер наважуся, відчувати з ним радість.
Бо він – птах,
Який щойно розправив крила.

Я дивлюся на нього, а він сміється.
Так дивно, я не забула, як звучить його сміх.
Тепер усі розуміють, що він –
Врятується.

Його сині очі скрізь, а мені – весело.
Нарешті він дивиться так, як раніше.
Доколисалася. Врятувала.

Зникла

Темрява.

***

Якось, у солдатських чоботях
загубився сонячний промінь.
Такий маленький промінь
ледь помітний, серед десятків чобіт.

Але, коли навколо тільки темрява
ти помітиш цей малесенький промінь
Навіть, якщо ти
з народження
сліпий.

Коритна Єва, Краматорськ. ©