Над ставом тихо.

Вона торкається крижаної води. Сонячні промені повзуть по її обличчю та рукам. Здається, ніби нічого немає в світі, окрім її теплого погляду та лагідних пальців. На її тонкому зап'ясті майорить синьо-жовта стрічка.

- Чого ти чекаєш там?

- Тиші.

Його голос проривається струною. Він кричить, хоча вона його дуже добре чує. Бо тут нікого нема. Бо навіть птахи тут вже не співають.

- Тож тут тихо, - він відходить від дерева, дістає з кишені цигарку та запалює її, - годі вже. Пора їхати.

- Знаю, що пора. Стій, кажу.

Вона знімає стрічку з руки та підв'язує тонке дерево. Підбиває його великим камінцем, вирівнює. Видихає, торкаючись ще голого гілля.

- Скоро вже будуть листки.

- Тож весна, - він випускає білий дим у блакитне небо. Дивиться на її постать, що вирівнюється, закриваючи собою сонце. Як обертається, як поправляє волосся, - А якщо загинемо? – каже, - Що буде?

- Тож весна, - відповідає вона, посміхаючись. Цілує його брудну щоку.

Від ставка до машини десь кроків дванадцять. Вона проходить їх легко, сідає на переднє сидіння машини. Він видихає, докурює цигарку та викидає її в кущі. Вона у машині закочує очі. Добре, що він не бачить. Добре, що вона нічого не говорить.

Їдуть мовчки. Сонце боляче б'є в очі.

- Як виживимо, то може зіграємо весілля? – питає він.

- Ну-у, нє. Не дочекаєшся, - і сміється.

Сміється-сміється-сміється.

Над ставом тихо, поки не прилітає снаряд.

Вони зупиняють машину та падають на землю, в невелику яму біля дороги. Не встигли від'їхати бодай на 10 кілометрів. Закривають руками вуха. Дерева поруч шумлять своїми голими гілками.

Що ж це таке, думає вона, що вона нічого не може врятувати.

Ні родину, ні країну, ні себе, ні навіть то кляте деревце.

Вона обертається на спину та закриває передпліччям очі.

«Добре, що поїхали, бо там би й лягли» - думає він, поки видихає здавлене повітря.

- Треба їхати, - хтось з них має сказати це першим.

*

Ця війна не така вже довга, якщо міряти днями. Але її міряють вічністю та смертями.

Вона закидає голову та закриває очі, щоб поспати хоча б декілька хвилин перед тим як знову їхати.

- Може все ж я сяду за руль? – питає він її з заднього сидіння. Та вона качає головою.

- Тобі з твоєю ногою ще машиною керувати. Спи вже, - видихає.

- Чуєш? То може все ж зіграємо весілля? – сміється він, - Все закінчилося. Треба щось розпочинати.

Вона розплющує очі та заводить машину.

- Всьо тобі не йметься. Може й зіграємо.

На вулиці темно, але навіть так вона бачить, що він посміхається. Незважаючи навіть на біль в нозі.

Війна закінчилася, а боліти ще буде довго.

Вони їдуть вже день, напевно. Може більше. За вікном нескінчені поля, міста і села. Будинки з різними кришами. Дерева шумлять своїм зеленим листям.

- Цікаво, Україна завжди така красива? – питає він.

- Тож весна, - відповідає вона.

Вони зупиняються біля ставу. Тут все ще тихо. На іншому боці маленькі покошені будиночки.

- Чого ти?

- У мене тут справа, покури поки, добре? – вилізає з машини перш, ніж він встигає щось заперечити. Закриває за собою двері. До ставу десь дванадцять кроків. Вона проходить їх швидко.

На іншому боці водойми будиночкам перепало. Вона дивиться на них та відчуває, як всередині грудей починає шалено битися серце.

Тоненьке деревце стоїть. Поруч з ним велика яма від попадання снаряду.

- Стоїть, - говорить вона сама собі. Та над ставом тихо, тому він у машині посміхається та витягує обидві ноги. З-напів вилікуваним пораненням та без. Випускає у чорне небо білий дим.

- Хіба ти не це дерево стрічкою перев'язала? Того і стоїть.

Вона торкається першого листя маленького деревця. Сідає на коліна та затягує жовто-блакитну стрічку.

Над ставом тихо. Чути лише, як вона вперше за всю цю війну розплакалась.

Коритна Єва, Краматорськ. ©