Колись я розповім своїм онукам, як кохала одного юнака. Як чекала його листів і мріяла до ранку гуляти разом із ним. Як, усміхаючись, поверталася додому з букетом квітів у руках. Але я не розповім про те, як ми цілувалися, і як сильно тремтіла у його обіймах.

Я поділюся, як хвилювалася, коли тижнями не отримувала від нього звісток, як засинала з новинами в руках, шукаючи його ім'я. Багато про сумне я не говоритиму — тільки про те хороше, як цвіла поруч із ним, як жадала знову відчути його поцілунок.

Розкажу, як сподівалася, що він знову з'явиться на моєму порозі, як кожного вечора чекала дзвінка, який поступово танув разом із моєю надією. Але дітям я не скажу, як сильно себе картала, коли зрозуміла, що в ту ніч надія пішла разом із ним.

Я розповім історію свого кохання — видихну всі почуття, які колись палали в моєму серці. Я розповім про те, як щиро вірила в наше майбутнє, як кожна зустріч з ним була наче першим подихом весни. Як він був для мене натхненням, сонцем серед сірих днів, як кожне слово з його вуст було дорогоцінним, як я ловила погляд, у якому бачила весь світ.

Я жартуватиму з онуками про юнацькі мрії, про ту гарячу романтику, яка запалює душу і тримає її в теплі. І хоч багато чого я не згадаю, а можливо, і не захочу згадувати, ця історія залишиться найкрасивішою частинкою мого минулого.

Відпущу своє кохання, неначе птаха, що мріє про небо, але залишу собі його тіні, які назавжди житимуть у моїй пам'яті. Бо хоч ця любов була несправедливою й часом болісною, вона наповнювала моє серце так, як ніхто інший більше не зміг.

І навіть якщо сльози знову з'являться, поки я переповідатиму цю історію, я не шкодуватиму. Бо це була не просто любов — це було життя, яке одного разу зацвіло у мені.