У кожного українця є перший день війни, день коли життя перевернулося з ніг на голову. Я ніколи ще не писала чогось біографічного, можливо деякі моменти вставляла в свої книги, але це – повністю моя історія.

Моя війна почалась за тиждень до вторгнення. Як зараз пам'ятаю, що всі довкола говорили про 16 лютого, що на цей день росія, щось планує, але ми мало в це вірили, бо звикли, що війна десь там, далеко, і нас ніколи не зачепить. Мені було вісімнадцять років, я навчалась на третьому курсі медичного коледжу, і єдиною моєю проблемою було вирішити – або вступати далі, або йти працювати. А потім життя наче стерлось.

16.02.2022

Як зараз пам'ятаю була терапія, і ми як завжди не підготувалися до теми «Серце і його захворювання», тому аби відволікти викладача ми почали розмовляти, і темою була війна і її думка. Вона сказала, що нам нема чого боятися, все давно затихло, і в Донецьку і Луганську йдуть тихі бої. Ми погоджувались з нею, вісім років давній строк, і все мало б затихнути. Але ніхто не знав, що росіяни вже розпалюють вогнище.

23.02.2022

Вже як рік я закінчила навчання, і маю офіційний статус медсестри, але досі пам'ятаю які тоді були пари. Першою – англійська за професійним спрямуванням, нам повідомили, що сьогодні буде тренувальна тривога і ми повинні будемо спуститися в підвал. Ми з подругою кивнули і продовжили виконувати завдання, на задніх партах обговорювали хлопців, на сусідньому ряді одногрупник розповідав анекдоти. Ніхто і не задумався над тим, чому саме у підвал?

Потім була терапія, нам з порогу повідомили, що завтра буде модуль, і тому сьогоднішня пара для того аби закрити всі борги. Я як завжди була пацієнтом, тому що мала гарну пам'ять і могла підказати, що, коли, та які препарати вводити. Моєму одногрупнику потрібно було перездати гіпертермію, він робив огляд, запитував симптоми, перевіряв тиск та пульс, а потім перейшов до капельниці з фіз.розчином. Він готувався ставити укол коли ми почули три дзвінки. Я почала відклеювати пластир, але моя вчителька була з дивним почуттям гумору, тому вона назад заклеїла пластир і сказала мені так іти у підвал. Дякую моїм подругам, які допомагали нести цю важку крапельницю і допомогли одягнутися. Всі звичайно на нас дивилися так, наче ми з психічної лікарні втекли прихопивши білі халати. Мої подруги почали наклеювати на себе пластир у вигляді білого хреста. Ми робили фото та відео, багато сміялися, навіть не пам'ятали, що говорила директорка. Вона лише посміхалась в нашу сторону. Виходячи з підвалу ми помітили ДСНСників, які сміялись з мого виду. Вчителька ще раз нагадала про модуль і ми вирушили на обід.

Моя мама тоді працювала в магазині біля мого навчального закладу, ми з подругами часто заходили до неї аби купили щось перекусити, або залишити якісь речі. Ми з захватом розповідали, що сьогодні з нами сталося та який ми мали вигляд. Ми показували фото та відео, і навіть не підозрювали, що потім дивлячись на це все, будо згадувати наче то було інше життя.

Далі була фізкультура, на яку звісно ніхто не хотів йди, ми часто сиділи та обговорювали все на світі відмахуючись від викладача. Потім розійшлись по домівках, це останній день, коли я бачила їх в живу, інші сім місяців вони будуть з'являтися лише з екранів телефону чи ноутбуку, а дехто навіть не матиме змогу цього зробити.

В той час я ще ходила на тренування з гри на ложках. Заради рейтингу, не думайте, що мені сильно це подобалось. Ми проводили репетицію до якогось свята, я навіть не пам'ятаю. Додому я поверталась дуже пізно, на дворі було холодно та темно, я зайшла до мами за продуктами і тоді вона повідомила мені, що до міста приїхали солдати і їх велика кількість. Я знову не звернула на це уваги.

«Ну і що?» - подумала я і вирушила додому. Я так втомилась за цей день, що просто хотіла впасти та заснути, переодягаючись я не помічала новин, які вже тоді попереджали про небезпеку.

24.02.2022

Я прокинулась близько сьомої години, хоча деякі в цей час давно пакували валізи. Тато повідомив, що тиран (мої пальці просто не можу повернутися, аби написати його прізвище) планує якусь «операцію». Я була настільки сонною, що взагалі нічого не зрозуміла і почала збиратися на навчання. В голові крутився модуль з терапії. Я вже збиралась виходити з дому, коли почувала з увімкненого татового телевізора, що сьогодні діти не йдуть до школи.

«Може і нам так пощастило?» - подумала я і відкрила Інстаграм, де вже була купа повідомлень з четвертої години ранку. Моя подруга билась в істериці і вже збирала речі, деякі не знали як на це реагувати (я одна з них), вчителі писали про те, аби ми зберігали спокій і збирали речі. Пар не буде.

В мені навіть нічого не поворухнулося. І довгий час мені було соромно за це, всі панікують, бояться, а я спокійно собі картину по номерах малюю. Я залишилась вдома, а тато пішов на роботу, мама досі не повернулась, хоча мала б. Через деякий час тато набрав мене та сказав аби я набирала води, та заряджала павербанки. Вони з мамою повернулися разом, вона розповідала про людей, які змітали все з полиць магазинів та супермаркетів, як люди з інших міст через наше намагаються виїхати далі, у безпечне місце.

О дев'ятій годині почали поступали перші потерпілі до госпіталів. Перші військові, які голіруч вступили у бій. О десятій годині на вулицях почали роздавати зброю усім тим, хто міг і хотів захищати свою Батьківщину. В обід повідомили, що загинуло вже сорок військових. Через годину українські військові почали брати перших «чмобіків» у полон. Ці так звані солдати говорили, що вони приїхали сюди на навчання. Порушивши кордон? Які можуть бути навчання на території іншої держави?

В перші дні ми не чути тривоги, тому нам дзвонили з центру міста та повідомляли про неї і тоді ми ходили до підвалу. Я ненавиділа його. Холодно, сиро, купа народу, які плачуть та постійно говорять по телефону. Я просто хотіла опинитися вдома. Перші телеграм канали повідомляли у вечері про вибухи у обласному центрі. Росіяни вже увійшли у місто. Горіло арт-училище, де були не військові, а всього на всього діти. Також почали повідомляти про перші втрати цивільного населення, яке було розстріляне просто на вулицях міста.

«То что сейчас происходит – вынуженая мера.» - заявляло те старе чмо. Що ми вам зробили? Що зробили старі люди, які не можуть навіть у підвал спуститися? Що зробили діти, які помирають на очах у батьків? Що зробили лікарі, які здавлюючи грудну клітку чотирьох річній дівчинці плакали і благали Бога, аби вона знову почала дихати?

Переглядаючи новини, які не зупинялися, в перший раз я змогла посміхнутися тоді, коли дізналась, що окупанти зайшли до Чорнобилю, та почали рити окопи. Не знаю, як там на болотах з історією та фізикою з хімією, але напевно ті солдати, точно не вчились у школі.

Вночі з'явились перші кадри обстріляного міста, повідомлення що міста моєї області вже в облозі. Ніхто не спав, всі сиділи на телефонах. Мамин не припиняв дзвонити і я вже почала ненавидіти той рингтон. Пів ночі ми провели у підвалах, а потім втомлені повернулися додому. Ми навіть не роздягалися, не стелили постіль, а просто лягали спати.

«Російський воєнний корабель, іди на хуй!» - гасло всієї країни.

25.02.2022

Нас вже вчать розрізняти нашу техніку та ворожу. Багато повідомлень про те, що не вистачає крові у лікарнях. В'їзд у обласне місто заблокований. У іншому місті прямо з танку росіяни вистрілили у дитячий садок.

26.02.2022

Звуки вибухів для мого міста стали ще гучнішими, ворог підкрадався метровими кроками. Люди беруть у полон російських військових та влаштовують їм допит під відкритим небом.

«Ми не знали. Ми были на учениях. Я не знал, что это война.» - оправдовуються паскуди поки до мого міста звозять поранених та вбитих. Немає світла, бо росіяни вгатили по електростанції. Немає води. Ми з батьками граємо у карти, спати ніхто не може, всі напоготові бігти у бомбосховище. Перші зруйновані будинки, вибиті шибки, осколочні поранення.

Якимось сьомим відчуттям я відчуваю, що наближаєтеся ворожий літак, і бужу мою родину і ми ховаємося у ванній. Кожної ночі до нас навідуються. А потім почалися гради. Горизонт сяяв різними кольорами коли ми стояли з татом на вулиці дихаючи свіжим повітрям, він також втомився від сховища.

«Гради!» - кричав від кидаючи недопалок та пропихаючи мене у під'їзд. Серія вибухів, дзвін у вухах.

До Харкова прилітають ракети прямо у будинки, вони не розриваються тим самим рятуючи життя людей. Росіяни брешуть поширюючи дезінформацію і люди в це вірять. Особливо їм подобається Бандера, який помер звісно 63 роки тому, але вони невпинно продовжують його шукати, та просять здатися. Харків – пекло. Київ – пекло. Суми, та область – пекло. Херсон – пекло. Маріуполь – з ним немає зв'язку, але те що ми бачимо на фото та відео українських та європейських журналістів, важко не назвати пеклом.

27.02.2022

На третій день війни в Маріуполі помирає 6-річні дівчинка, лікарі плачуть над її тілом намагаючись реанімувати.

«Покажіть путінському хуйлу (я не буду це редагувати) очі цієї дівчинки! Покажіть лікарів, що плачуть»

28.02.2022

На четвертий день війни привид Києва стає легендою, та захисником українського неба. Росіяни вчать українські слова, аби не потрапити в полон, але не розуміють, що між словом «полуниця» та «паляниця» колосальна різниця. Росіяни починають грабувати будинки та магазини в тих містах, які вони змогли окупувати. Велика кількість європейських країн підтримує Україну.

01.03.2022

Першого березня о восьмій ранку окупанти нанесли ракетний удар по центру Харкова. Гине відомий український футболіст. Зруйновані усі аеропорти та підірвані усі мости. По обіді в моїй області росіяни починають розстрілювати мирне населення просто на вулиці. Люди сходять з розуму, тому на окупованих територіях мародерством займаються не тільки росіяни.

Бородянка – цивільний будинок - пекло. Харків- центр міста – пекло. Київ – телевежа – пекло. Житомир – все палає. Росіяни вбивають медиків, та розстрілюють автівки мирних жителів, які просто хочуть виїхати.

02.03.2022

Ірпінь – зруйнований цілий житловий квартал після авіа удару. Пологовий будинок у Житомирі повністю зруйнований. У Києві люди не виходять із метро. Росіяни руйнують школи та церкви. Люди набивають патріотичні татуювання.

05.03.2022

Люди в Ірпені ховаються під зруйнованих мостом аби дочекатися евакуації.

06.03.2022

У Маріуполі після російського обстрілу помирає 18-місячна дитина. В містах, що окуповані, та знаходяться під масовими обстрілами люди ховають своїх співвітчизників у братських могилах.

07.03.2022

Люди не можуть втовпитись у поїзд. Не вистачає продуктів, медикаментів та питної води. Жінки народжують у бомбосховищах.

09.03.2022

Маріупольський пологовий будинок. Жінка просить її вбити. Вона знає, що дитина всередині неї вже мертва. Вона помирає на операційному столі. А якась шльондра, яка також постраждала від цього удару, тепер викладає у російській школі.

Можна ще багато розписувати. І про викрадення дітей. Про катування мерів міст. Просто зґвалтування місячних дітей свічками та ложками. Про застосування фосфорних бомб. Про масове вбивство полонених в Оленівці. Про знищення міста Маріуполь. Про Бучанську різанину, де людей вбивали та полишали просто на вулицях. Про масові поховання в Ізюмі. Про підрив Каховської ГЕС. Про удар по Маріупольському драматичному театру, де великими буквами написано ДІТИ. Про розстріли гуманітарної допомоги. Можна багато чого обговорювати, що засуджувати, чим пишатися, але вже ніколи не повернути дітей, батьків, будинки, роботу, домашню тваринку. Ніколи більше не повернути той спокій, що був у нас до 24 лютого.