Батько ніколи мене не бив, не сварив, але й не давав любові.

"Ти така красива!" "Я тебе люблю!" "Я пишаюсь тобою!"

Ці слова я казала сама собі, залишаючись наодинці зі своїми думками, які нищили мене зсередини. Але я ніколи не почула їх від батька. Холод і байдужість лунали голосніше за звук потяга, коли він дивився на мене своїми сірими очима.

Я шукала таких, як він. Мені було комфортно серед них, бо я вже знала наперед, що має статися. По голосу, руху їхніх очей і кривій посмішці я розуміла: ще хвилина — і вони підуть назавжди. Бо саме так ти і йшов, тату. Ти не залишав нас із мамою фізично, але ти завжди зникав. Тобі було сумно, нудно, важко. Ти не був готовий до сімейного життя. Але й я не була готова до того, що, живучи поряд із батьком, буду казати всім, що у мене його ніколи не було.

Я хочу любити і не розбивати при цьому своє серце. Я хочу, щоб кохали мене і не нищили моє тіло. Чому ти не показав, як це має бути? Чому не навчив, що любов — це не біль? В кожному з них я шукала саме тебе. Коли вони казали, що люблять мене, хочуть бути поруч, що я бездоганна і красива, а ще й розумна, я наче чула всі ці слова від тебе. Але потім алкогольне сп'яніння змінювалося байдужістю, і я ставала чужою для них. Вони не пам'ятатимуть своїх обіцянок, так само як і ти не пам'ятав, як сильно ранив мене кожного разу, коли приходив напідпитку.

Я довіряла хлопцям, які мене кривдили, бо думала, що так вони показують свою любов. Я вірила тим, хто дивився на мене порожнім, байдужим поглядом. Я шукала кохання в тих, хто був таким же холодним, як і ти.

Ти повинен був бути першим чоловіком, який показав би мені, що таке справжня любов. Але замість цього ти навчив мене боятися і бути жертвою.

Та знаєш що, тату? Я більше не жертва. Я вчуся любити себе. Вчуся бути сильною. Вчуся будувати своє життя так, щоб у ньому було місце для справжніх почуттів, а не для болю. Тепер я знаю, що любов — це не холод і не байдужість. Любов — це тепло, турбота і підтримка. І я знайду її, навіть якщо ти не зміг мені її дати.