Приїхавши в відділок, мене одразу почали розпитувати. Як вона виглядає. Чи могла просто втекти з дому. Про батьків. Коли я сказала, що ми живемо тільки з батьком, слідчий почав питати чи могла її забрати мати.

- Ні, не могла. Це не можливо. - Мовила я обурюючись.

- Чому? - Невинним голосом запитав офіцер.

- Бо вона померла десять років тому. - Мене дратувало з якою невинністю він це запитав.

- Он як? А де ваш батько? - Все з такою самою невинністю і нудьгою в голосі, він підпер свою голову обома руками.

- В лікарні. По дорозі додому він потрапив в невелике ДТП, але скоро повинен повернутися до дому. - Я правда намагалася удавати що він мене не дратує. Але напевно це виходило погано, бо його очі єхидно заблищали, а на устах з'явилася легка посмішка. Складалося враження, що дратувати людей йому тільки до вподоби.

- Можете йому подзвонити, щоб він приїхав?

- Його телефон розбився.

- Добре. Значить зателефоную я. - І він почав щось шукати в комп'ютері. - В якій він лікарні?

- Ем, я не знаю. - Він якось дивно поглянув на мене. Так це виглядало трохи дивно, що я не знаю в якій лікарні мій батько, але я правда не знаю. Якось забула спитати.

Він оглянув мене своїм холодним поглядом, від якого по тілу пройшли мурахи, та зупинився на моїй перебинтованій руці. І до мене дійшло що я все ще у своєму майже повністю просоченому кров’ю гольфі, який я забула перевдягти.

- Що у вас з рукою? - Запитав офіцер, щось шукаючи в комп’ютері.

- Коли я відкривала інгалятор, рука з ножем зіскочила, і я поранила руку.

- У вас астма?

- Ні. Інколи трапляються панічні атаки. - Він мені не відповів, лиш взяв телефон і набрав там якийсь номер. Як я зрозуміла, він зателефонував в лікарню і запитав чи є в них пацієнта, на ім'я Ніколас Коул. Потім попросив його до телефону. Пояснив всю ситуацію і сказав приїхати терміново у відділок. Так не попросив, а можна сказати, наказав. Моєму обуренню вже не було кордонів. Тато декілька годин тому потрапив у ДТП, і офіцер прекрасно це знає, а він його викликає у відділок. Я хотіла йому це пред'явити, але вирішили промовчати. Сваритися з ним - останнє, що я хотіла зараз робити.

Перед тим як приїхав батько офіцер ще поставив декілька запитань. Та коли прийшов тато перемикнув увагу на нього.

Зайшовши, тато одразу мене обійняв. Так, наче ми не бачилися роками. З присутністю батька, на душі якось стало легше. Але зовсім трішки. Бо розуміння того що можливо він і Енні єдині близькі люди які в мене залишились, не давало мені спокою.

- Все гаразд? Чого ти не відповідала на дзвінки? - Все ще тримаючи мене в обіймах допитувався він.

- Я... - Не встигла я договорити як поліціянт мене перебив.

- Впевнений вона вам все розповість після того, як я поставлю вам декілька запитань. - Я вже була готова його розірвати на шмаття. - Аріана я дізнався в тебе все що хотів, тому можеш бути вільна.

- Коли ми встигли перейти на ти? - Не втрималася я.

- Арі... - Шикнув тато, щипаючи мене за бік. -Так добре. Аріана, зачекаєш мене в машині Енні.

- Добре, - Пробурмотіла я собі під носа і на останок грюкнула дверима. І цій людині довірили шукати мою сестру?! Це просто недопустимо. Але дякую на тому, що її взагалі будуть шукати. Та чи будуть? Чи як і інші скажуть що це вона так проявляє характер? І як тоді себе відчувати в безпеці, знаючи, що коли ти зникнеш, вони з легкістю можуть сказати що ти так проявляєш характер? От не дай боже, вони не будуть її шукати... Я їм покажу де раки зимують. Швидко побіжать її шукати. А чим я краща? Сиджу собі в машині та нічого не роблю. А Дані можливо терміново треба допомога. Та чому можливо? Їй точно треба допомога. Але напевно, краще буде якщо її шукатимуть професіонали. Бо я навряд зможу чимось допомогти. Хоча сидіти на місці й нічого не робити теж не можна. Будь-яка допомога важлива.

Все ж таки, мені цікаво як це сталося. Я нічого не чула. Зовсім нічого, після того, як за Даною зачинилися двері її кімнати. Якби вона виходила з дому, їй довелося б спуститися на перший поверх по сходах, на яких обов’язково скрипнула б одна конкретна сходинка, яка скрипить завжди, коли на неї наступають. Навіть якби вона переступила її навмисно, і вийшла через вхідні або задні двері. Цей варіант відпадає, бо, по-перше, я не чула скрипу вхідних дверей які давно не змащували, і вони тихо скриплять, коли їх відкриваєш (так, в мене добрий слух і я б обов’язково їх почула), а по-друге, вони були закриті з середини, на замок який не можна відкрити з зовні. Через задні двері вона теж не виходила, бо вони знаходяться на кухні, в якій весь цей час була я, і обов'язково б помітила. Вікна всі були зачинені. Всі окрім підвального. Двері в підвал на диво теж були відчинені, хоча зазвичай ми їх запираємо.

Виходить, вона як кішка, безшумно спустилася на перший поверх, так само безшумно відімкнула двері в підвал, й пролетіла над скрипучими сходами в нього. Відкрила вікно і вилізла. Щось тут не сходиться. Навіть якщо вона справді змогла безшумно спуститися в підвал, я не вірю що вона могла сама вийти на двір ледве не вночі, без нічого (її телефон, верхній одяг і все таке залишилися в будинку), бо вона до чортиків боїться темряви. Вона досі спить із ввімкненим нічником. А тут самою вийшла в ночі на двір? Це неможливо. В будинку її точно не має. Я перевернула його з ніг на голову. Але тоді ситуація ще страшніше. Виходить її викрали.

Від цих дискусій самою з собою в голові, мене знову почало нудити. Все-таки крові я втратила добряче. Та не млію і на тому дякую.

Й все ж таки дивно що мене не питали про деталі зникнення. Ну типу, чи не чула я чогось. Чи не бачила. Можна сказати, що мене просто запитали про те, як вона виглядає та стан сім’ї. Можливо офіцер детальніше допитуватиме тата. Але ж тато таких деталей не знає. І тому вони знову скажуть що це вона так проявляє характер та повернеться через декілька годин. А якщо не повернеться, то тоді й будуть її шукати.

Ні, я такого не допущу. Дану треба шукати зараз же. Тому я вискочила з автомобіля і побігла в відділок.

- Ти куди? - Скрикнула до того, бачивши що я над чимось ретельно мислю, мовчазна Енні.

- Достукуватись до пана поліціянта. - Я його так назвала далеко не через те що поважаю. Я йому ще не сказала все що про нього думаю, тільки через те, що від нього можливо залежить життя моєї сестри.

Я влетіла в кабінет якраз на тому моменті, коли він казав що вона так проявляє характер і на ранок повернеться. Ха я так і знала.

- Вона не могла. Це не в її ду.... - Почав було тато та офіцер його перебив.

- В такому віці все може бути в дусі.

- Це неможливо. - Обірвала я його до того як мій терпець лусне від його маячні.

- І чому це? - Офіцер перевів на мене свій презирливий погляд темних очей.

Я йому в подробицях розповіла про що міркувала в машині, і про те що теорія про прояв характеру смішна. Бо я занадто добре знаю свою сестру, й прекрасно знаю що вона б такого ніколи не вчинила.

- Розумієш, твоя сестра....

- Ми все ще не переходили на ти. - Я вирішила йому показати що я не просто маленька дівчинка. На його обличчі з’явився вираз роздратованості. Все-таки я теж вмію дратувати людей.

- Добре, ваша сестра не єдина хто так зникав. І я не хочу витрачати час на пошуки вашої сестри, яка відчула себе дорослою, і вирішила не ночувати вдома. Якщо до завтрашнього вечора вона не повернеться, тоді й поговоримо. - Він навмисно робив акцент на слові “ваша”.

- Взагалі-то, вона не повнолітня, і ви не маєте права відкладати її пошуки. - Все-таки я зналася в законі. І за свою сестру я виїм мозок кожному.

- Добре. Тоді я відправляю наряд на обшук місця зникнення і після цього ми підемо її шукати. - Тяжко зітхаючи згодився він.

Від автора: Дякую за увагу, і до зустрічі в новому розділі.