– Діггор! Діггор! – Покликала світловолоса дівчина, заходячи в невеликий сарай. Побачивши хлопця, її зазвичай веселі блакитні очі зараз стали серйозними і грізними, – Діггор! Та як можна не відгукуватися коли тебе звуть! Ти чому сидиш тут у сараї, зовсім зайнятися нічим?

Вона дивилася на хлопця навпроти і дивувалася, як можна не звертати уваги, коли з тобою розмовляють.
Але темноволосий хлопчина все копошився з чимось на підлозі, сидячи спиною до неї.

Тільки коли вона знову хотіла заговорити, підійшовши ближче до нього, той подав голос:

– Вітрано, ну чого тобі, не бачиш? Я зайнятий, – стомлено зітхнувши, він підвівся і повернувся до неї обличчям. Карі очі запитливо уткнулися в її блакитні, – ти мені все світло собою закрила, тут і так місця не багато.

– Це я то світло закрила? Ну, що за хам? Я теж, бачите зайнята, але ходжу шукаю тебе за дорученням Бабки Озарки. Вона ще вранці чекала на тебе!

Тепер уже Діггор обурено розвернувся напівбоком і, ніби зовсім не натякаючи, вказав на купку дерев'яних палиць позаду, – нам із Борисом сьогодні по всьому селі збирати хмиз, так що так, мені є чим зайнятися. Говори, давай швидше чого хотіла і я піду далі.

Злегка нахилившись убік і оглянувши його роботу, Вітрані навіть стало трохи соромно, за те, що незаслужено відчитала його. Сарай був справді досить невеликим, а вхід і зовсім вузький. Коли вона увійшла, то світла поменшало... Відповідно і купка темних палиць під ногами в очі не кинеться.

– Ну... Загалом, зайди до неї, як тільки звільнишся, добре? Багато хто вже помітив як ти від неї віддалився, недобре так Діггор, зовсім не добре, ти знаєш. — Останні слова вона вже сказала біля виходу, а потім і зовсім зникла з його поля зору. Тепер усе можливе сонячне світло знову заповнило собою невеликий простір.

– Наче ці "багато хто" мене хвилюють, – сплюнув хлопець, зв'язавши мотузкою весь оберемок хмизу і закинувши його на спину.

Залишивши черговий сарай, він попрямував до місця збору. Зовсім невеликий дерев'яний будиночок на околиці села. З боків і при вході обвішаний всякими травами, щоб усяка нечисть, про яку говорять старші із року в рік, не нашкодувала. Там, біля будиночка, уже сидів у тіні дерева і сам Борис.

Незважаючи на те, що одягнений він був також у просту білу сорочку та штани, підв'язані стрічкою. Борис йому все одно здавався мужнішим, ніж сам Діггор.

Високий, м'язистий і більш засмаглий – справжній син коваля, кричать у селі праворуч і ліворуч, коли Борис просто проходить повз. Та й природа красою не обділила. Коричневе кучеряве волосся надавало йому миловидності і деякої грайливості.

– Діггор! Ну, нарешті, прийшов, чого так довго пораєшся? – покликав хлопця Борис тим самим висмикнувши його з роздумів.

– Так Вітрана затримала, – махнув рукою Діггор, явно показуючи що нічого важливого.

– Вітрано, кажеш? - посміхнувся Борис і підхопивши одну з оберемків хмизу у хлопця з рук, відніс її разом з ним у будинок, грайливо підбиваючи його в бік своїм ліктем, - ну кажи, чого хотіла?

Покашлявши нібито від місцевого пилу і в той же час, показавши, що не налаштований говорити, Діггор поклав оберемки до решти купи хмизу і вийшов з будиночка.

– Та нічого, кажу ж. Від бабки Озари прийшла, казала, щоб зайшов як звільнюся.

– Аа, – протяжно і водночас розчаровано протягнув той, - то йди, чого ти? Нам то й залишилося всього нічого. Он до Петра та Кузьмича зі Стьопкою зайти. – Взявши в руку ще три мотузки для хмизу він спокійно попрямував назад, заздалегідь повертаючи трохи вбік – будинки їх знаходилися по краях села.

– Ну вже ні, сьогодні перший день русального тижня, а вже дивись і вечір незабаром, – обурився Діггор, підхопивши одну з мотузок з рук Бориса і спіймавши його ритм, пішов слідом.

– Ха-ха, зовсім ти брат, стару не відвідуєш, а вона ж виростила тебе як рідного, – обхопивши швидко голову Діггора однією рукою він затеребив його волосся другою, – від теми хотів увільнити, га?

Діггор почав вириватися і обурено стукати руками того по спині, але хватка у хлопця була залізною. Невисокий і не звиклий до фізичного навантаження, Діггор вже був приречений чекати, поки його з доброї волі не відпустять.

– Ну ну, не сіпайся ти так, дивись зламаю ще ненароком, – відпустивши хлопця, він голосно засміявся і одягнув назад на руку третю мотузку, спритно відібрану хвилину тому, - іди говорю. У мене ось і полин на боці висить, вгадай звідки?

Повз них у цей момент пролетів птах, дзвінко заголосивши своїм тонким голоском. Пташка, напевно, вже поверталася додому, щоб готуватися до сну, обдаровуючи всіх довкола своїми останніми піснями.

Але в цій ситуації її дзвінкий голосок звучав ніби насмішка, такого собі випадкового свідка. Адже картина зверху, напевно, була забавною...

Яскраві та ніжні квіти колихалися на легкому вітрі серед соковитої трави. Вже давно витоптана стежка, на якій можна було помітити хіба що різного розміру каміння та два хлопці, що йшли пліч-о-пліч. Один хлопець сміючись тримав другого, що виривався і волав так голосно, що дивись, і злякатися можна.

– Досить з мене цього полину. Я за наказами Озарки щороку ці трави збирав, так що мене їх запах дужче за всяку нечисть лякає,— намагаючись відібрати мотузку у Бориса він таки здався. З його нижчим ростом і худим тілом у нього ніяких шансів проти здорованя.

– Іди кажу тобі, а то сам відведу, - жартівливо пригрозивши мотузкою Борис все ж таки вирушив у село, залишивши на дорозі Діггора, який зупинився на хвилю і став розмірковувати, що ж все таки йому робити.

Вирушивши все ж таки у бік будинку знахарки, він усе думав чого цього разу їй потрібно від нього.

Сонце все ще гаряче гріло, але він так і не наважився звернути до озера першими стежками. Занадто часто казала Озара йому в дитинстві, що не можна купатися вечорами на початку русального тижня. Не дивлячись на те, що він уже давно виріс і не вірив у її байки про нечисть і русалок, що можуть втопити плаваючого.

На перехресті він зупинився востаннє. Одна дорога вела до Бабки Озари, друга в поле, а третя, що майже заросла, у ліс. За ним то й була річка, що виходила до озера. Там, на зеленому, квітучому березі, над темною його глибиною, росло дерево одне... Плакуча верба.

Вода там завжди кристально чиста, наче сльози та освіжаюче прохолодна. Підбадьорлива і особливо цілюща у ці дні.

Ще трохи подумавши, Діггор глянув на сонце. Прикинув поглядом відстань та приблизний час. Велика ярка куля тільки-но доходила до горизонту. Сутінки ще були далеко, а бажання хоча б випити свіжої води, що бадьорить та придає настрій, виявилося сильнішим.

Швидко визначившись у своїх думках, Діггор звернув ліворуч і попрямував у вже давно так добре знайомий йому ліс. Будучи дитям, якого виростила шкідлива ​​та стара ведунка, як любив говорити Діггор, він не раз бував у лісі. Та ні, навіть трохи не так...

Він майже все дитинство бував там. Допомагав збирати трави, ягоди, квіти та коріння. Одним словом робив усе, що доручала йому Озара.

Знайшовши хлопця ще дитиною в лісі недалеко звідси, Бабця Озара довго ходила навколишніми селами у пошуках батьків, але так і не знайшла їх.

З того часу вона хотіла виростити з нього такого ж травника і гарного знахаря як і вона сама, вважаючи, що сама природа дарувала їй сина. Адже вона так і не змогла народити свою дитину. Але хлопець був іншої думки...

Згодом Діггор вийшов на одну з полян, де часто росли гриби восени під найбільшим дубом в окрузі. Підійшовши ближче він помітив чийсь силует, що лежить біля самого його коріння.

Посеред густої та соковитої трави лежала гарна дівчина. Її руді довгі пасма волосся лилися серед зелені немов сонячні промені на заході сонця, а погляд зелених очей, що направлений на нього, покорив його серце в ту ж секунду.

Дівчина зніяковіло одразу ж швидко підскочила і встала на ноги. Притулилася спиною до кори дерева, піднявши погляд на хлопця, що несподівано з'явився.

Руді кучері окреслили її округле м'яке обличчя. Широко розставлені великі очі проникливо оглядали його, ніби дивилися в саму душу.

Вона раптом усміхнулася, широко і весело, а потім, ніби зніяковівши знову, приховала усмішку разом із кирпатим носом, своїм букетом квітів. Лише очі лишилися видні.

Біла сорочка до колін злегка розвіялася від легкого вечірнього подиху вітру. Дівчина притримала тканину однією рукою і відразу підняла її назад до волосся, поправляючи пасма. Розріз коміра на сорочці тягнувся майже до середини грудей, прикрашений витуватим візерунком.

Зараз Діггор навіть помітив у другій руці невеликий букетик квітів Івана-да-Мар'ї.

– Ти звідки взявся такий? Так раптово з'явився, що я злякалася, - задерикувато засміялася дівчина обійшовши навколо хлопця, - я Нея, а тебе як звати?

— Я... А я, Діггор,— почервонівши мовив хлопець, почухавши потилицю,— а ти сама звідки? Вже досить пізно, не можна дівчатам в такий день самим у лісі гуляти.

– Такий день, – задумливо і протяжно сказала кожне слово Нея, ніби пробуючи на смак сказані хлопцем слова, – ах, ти про скоре свято. Я живу недалеко, тож нічого.

Нахмурившись, Діггор знову почухав потилицю і покрутив головою в різні боки, наче згадуючи де яке село і звідки могла прийти ця таємнича незнайомка.

– Недалеко кажеш? Чому ж я ніколи не бачив тебе,— так само задумливо, трохи протяжно, на манеру дівчини спитав хлопець. Його забавляла ситуація, що утворилася.

– Ха, стільки запитань, чому ж я повинна розповідати все незнайомому мені хлопцеві?– грайливо провів пальцями по пелюсткам квітів, вона засміялась та побігла до дерева, сховавшись за ним. Тільки руде волосся злегка виглядало на краю біля самого коріння дерева, поки і те теж не зникло з поля зору.

– Нея, постривай, більше не буду, – так само весело і грайливо засміявся хлопець заглядаючи за широке дерево. Але з іншого боку її вже не було видно, – Нея?

Обійшовши дерево по колу він і зовсім збився з пантелику. Вирішивши подивитися нагору, хлопець збирався споглядати всі гілки. Нікого... Хоча... Саме дерево було досить високим і прямим. Навіть йому було б складно залізти на нього так швидко і непомітно.

– Точно не будеш? - Її грайливий голосок раптом виник у нього за спиною, від чого Діггор підстрибнув на місці в шоці обернувшись і побачивши усміхнену Нею. –  Ось тепер ми в розрахунку, ха-ха, знатимеш як дівчат лякати.

У руках вона тримала своє довге волосся, щоб те не плуталося під ногами і не видавало її. Тепер було зрозуміло, як вона так легко сховалась від нього, адже дерево було досить широким, а дівчина така худа і безшумна.

Нея говорила з такою легкістю в голосі, що заразила хлопця таким самим настроєм. Постійно широко посміхалася і дзвінко сміялася йому, хоч вони тільки познайомилися і до ладу не знали один одного...

А її очі ... Вони раз у раз підкорювали Діггора все більше з кожною хвилиною, манячи до себе. Від них ніби йшло світло. Як зазвичай буває, коли сонце світить крізь зелене листя на високих деревах.

– Точно, – тихо мовив хлопець не в силах відірвати від неї погляд. Дивне почуття оселилося в нього в грудях, від якого було неможливо позбутися. А серце стукало все швидше і швидше, відбиваючи ритм любові, що наростає все більше від захоплення і таємничості, яка оточувала цю дівчину.

– Добре, Діггоре, тоді зустрінемося знову, наприклад... Через два дні?

– Але... Ти вже йдеш? – розчаровано запитав хлопець, а коли вона вказала вгору, в саме небо, а він слідом  глянув у вказане місце. Сонце вже наблизилося до горизонту і почало потроху ховатися. Незабаром потемніє і Діггор раптом зрозумів як багато виявляється пройшло часу.

– Нея, – гукнув він дівчину, щоб попрощатися і сказати заповітне "так, до зустрічі", але тієї уже й слід простив. Він знову обійшов дерево, цього разу з різних боків. Оглянув галявину в окрузі, озирнувся в тіні навколишніх дерев – нікого.

Діггор вирішив йти, вже давно забувши про річку. Тепер уже в його голові лунали зовсім інші думки.

Вечірнє сонце м'яко осявало пелюстки квітів, що лежали на землі – це залишився букетик Івана-да-Мар'ї, який ще недавно тримала загадкова рудоволоса незнайомка на ім'я Нея.