Рудоволоса дівчина пробігала під ялиновими гілками трав'янистою стежкою. Довгі кучері майоріли з кожним її кроком, мов хвилі, під час бурі. Дико, але так же плавно та чарівно, переливаючись у теплих сонячних променях.

Згодом ледве чутний шепіт лісу починав зникати. Птахи вже готувалися до сну, але десь далеко ще не було цієї затишної тиші. Нея все бігла по трав'яній стежці босими ногами, відчуваючи кожен дотик природи. Час все більше наближався до сутінків.

Біля околиці лісу вже було набагато виразніше чути плескання річки та її дзвінка мелодія.

Дивовижні дерева з розлогими кронами своїм виглядом вселяли свою велич і непохитність, але зараз, коли вони залишилися позаду... Вони знову стали просто чаруючим душу лісом.

Піднімаючи голову крізь просвіти листя на деревах, Нея бачила помаранчево блакитні відтінки на небі, що з кожною хвилиною ставали дедалі темнішими.

Вийшовши нарешті на більш відкриту місцевість, її погляду відкрилася велика галявина, де було безліч красивих і надзвичайно яскравих квітів.

Дівчина побачила перед собою і винуватицю, що руйнувала цю чарівну вечірню тишу – річку, що дзвеніла тут і там.

Але вид навколо став ще більш казковим. Вечірні відтінки робили кришталево чисту річку не блакитного, як завжди буває вдень, а персикового відливу.

– Краса, – протяжно і дзвінко вигукнула Нея. Вона підійшла ближче до берега. М'яко і поволі нахилилася, опустивши руку в прохолодну воду. Пару разів провела нею по верхівці, збиваючи ритм поточних хвиль і нарешті знову, із щирим захопленням засміялася, весело та ніжно. Вона уявляла у відбитку води його обличчя.

– Діггор, значить... – ласкаво і ніжно, промовила його ім'я. Витягнувши мокру руку вона приклала її до грудей, а потім швидко і бадьоро встала, і побігла вздовж берега м'якою і соковитою травою, що приємно лоскотала її босі ступні.

Пташині передзвони, які раптово з'явилися в цій частині на краю лісу, немов дражнили її і без того завзятий настрій. Вона поспішала до сестер, пританцьовуючи та кружляючи, в такт лісової пісні, щоб поділитися радісною новиною. Тепер її шлях лежав вздовж цієї брязкітної річки.

Коли сонце зовсім недавно зникло за горизонтом, Нея дісталася дерев'яного містка, що тягнеться в озеро. Для місцевих це швидше невелика затока, куди впадала та сама річка, але для тих, хто тут живе давно, це місце все ще залишалося колись величним та глибоким озером.

На краю моста сиділи четверо сестер. Такі ж мавки як і вона, але... Серед них усіх, вона наймолодша. Тільки нещодавно народилася у своєму новому образі, у цьому світі. Вона ще не знає так багатьох речей і не володіє якимось особливим даром... Поки що.

– Ах сестри! – На емоціях вигукнула Нея. Зручно вмостившись на самому краї мосту біля однієї з сестер, вона радісно зітхнула. У руках сестри, Азовки, була квітка ромашки з уже відірваною однією пелюсткою. Її спритні пальчики вже приготувалися зірвати ще один, але мимоволі завмерли на пелюстці, коли її сестриця зненацька приземлилася біля неї.

Її блакитні очі широко розплющилися від подиву, а потім сердито заблищали з-під світлого волосся.

– Ти спізнилася, – суворо зауважила Богинея, відкинувши назад волосся, кольори деревної кори.

Вона повернула голову, дивлячись на молодшу сестрицю. Її серйозний погляд мудрих карих очей кинувся на Нею, але потім пом'якшав. Тепер на її губах розквітла маленька, але м'яка посмішка.

Вона була найстаршою і найдавнішою Мавкою серед сестер. Тому перша помітила  чудову для них новину.

– Ви тільки подивіться! – дзвінко вигукнула Лірія, друга помітивши важливу деталь. Трохи відсунувши край її сорочки, вона відкрила погляду іншим сестрам мітку, що виникла на її грудях.

Вона була звивиста і розтягувала свої завитки на всю область грудей, немов коріння якогось дерева. Але вони були дуже тонкі і дуже близькі один до одного. До того ж, їх було дуже багато.

Лірія задоволена відкинула своє волосся за спину і відійшла назад, щоб решта сестер побачили мітку.

Зе́лена, що до цього сиділа з двома клаптями тканини, в одному з яких були зав'язані запашні трави, а в іншому, що лежить у формі квадрата, були соковиті грона ягід і соковитих фруктів. Тепер уже найперша дісталася молодшої сестриці.

Її зелені очі з коричневими вкрапленнями ясно заблищали, коли вона побачила мітку трохи нижче ключиці з лівого боку.

– Невже ти підкорила чиєсь серце! – захоплено мовила Оленка десь з-під низу.

Нея спочатку незрозуміло озирнулася по сторонах у пошуках місця, звідки долинає голос п'ятої сестри, але тільки через деякий час помітила як сестра хлюпалася в прохолодній воді вправно перепливаючи то в один бік, то в інший.

Нирнувши і знову виринувши прямо біля краю мосту, вона швидко схопилася руками за нього і в ту ж мить вибралася з обіймів води.

– Його звуть Діггор, – задоволено, майже замуркотів ніжно мовила Нея, – ах сестриці, ви б бачили його темне волосся. Обличчя, як на мій смак трохи широке у нього, але... В цілому ще який красень попався.

– Отже Діггор, – заінтриговано мовила Лірія. Навіть сказавши це відносно тихо і таємниче, її голос все одно був найдзвінкішим із усіх присутніх, з якого він села? Ти ж не заходила далеко від свого дому в свій перший день?

– Ні, – відповіли хором замість неї Азовка і Зе́лена, а потім весело засміялися, повернувшись один до одного.

Нея, обурившись, розвернулася до сестер і сердито блиснула очима.

— Ви що стежили за мною? — ображено насупившись і дивлячись на своїх старших сестер, мавка образившись, відвернулась від них, сховавшись за своїм рудим волоссям.

– А навіщо нам стежити? Рослини та птахи все самі нам розповіли, – таємниче, все більше переходячи на шепіт сказали сестри.

Азовка простягла руку вгору, трохи вперед і незабаром до них прилетів зяблик, присівши на її палець.

Червоногрудий і синьоголовий красень щось защебетав дивлячись на дівчину, а потім розправив крила і злетів побачивши слабкий кивок мавки на знак схвалення.

Зелена ж підняла в цей момент обидві руки і незабаром їх почали м'яко обвивати плетучі лози. Немов по клацанню пальця вони раптом почали розцвітати таємничими бірюзово-блакитними та фіолетовими відтінками. За одну мить, дівчина опинилася знизу догори охоплена прекрасною зеленою лозою і чарівними квітами, які ніби сяяли.

Нея спостерігала за ними не в змозі відірвати погляду. Як же сильно їй хотілося також отримати свій власний дар. Кожна сестра володіла своєю особливою силою.

Лірія своїм дзвінким голосом могла заманити до себе будь-кого, хто опинився на її території. На стільки чарівним був її голос, який хотілося слухати і слухати до самої смерті. Але якщо хтось буде занадто далеко від неї, або... Якщо закриє вуха, то вона більш не зможе якось впливати на ту людину.

Зе́лена найкраще відчувала природу і чула її поклик, її голос. Вона може знайти будь-кого, тому ніхто не в силах сховатися від її погляду, але... На відміну від Азовки, що розуміла тварин і птахів, у неї були теж свої обмеження – на територію. Далеко побачити та почути вона не зможе.

Азовка ж завжди може покликати й попросити своїх птахів полетіти на великі відстані, щоб дізнатися все на її прохання. Ось тільки поки вони долетять назад, багато може змінитися, якщо відстань занадто велика.

Тільки Оленка, яка завжди була бадьорою і веселою. Та й в цілому вічно вона на своїй хвилі, десь літає у своїх думках.
І Богинея, наймудріша й найдавніша серед них залишалася для неї найзагадковішими й недосяжними. Нея ще не знала про їх дар.

Подібний дар з'являвся у кожної Мавки, яка пройшла обряд своєї першої купалюської ночі. Такий шанс міг бути лише раз на рік і лише у одієї з Мавок в одному озерї та лісі.

Вони ще довго розмовляли про майбутню ніч, поки не помітили, що їхньому погляду вже давно відкривалися не сонячні золоті галявини по інший бік озера, а лише їхні темні силуети. Тепер тільки місячна доріжка, що сяяла у воді, відбита небесною поки що не повною кулею, привертала до себе всю увагу