Після усього побаченого я аж ніяк не хотіла далі перебувати тут. Тому ми повернулися у готель, у свої номера і почали збирати речі. Я взяла сумку і одним рухом руки змела увесь одяг у неї. Ярі, яка досі не могла повірити у те, що зараз відбувається, бігала по усьому номеру і шукала свої речі. На очах уже не було ні сліз, ні страху, нічого... Але я дуже хвилювалася за своїх друзів, я не могла так швидко втратити їх.

Нарешті ми зібрали свої речі і дочекалися, коли усі будуть вже спати. Ми домовилися, що зустрінемося біля виходу з готелю. Ярі взяла усі свої речі і ми вийшли з номеру, в який, я сподіваюся, ми більше ніколи не повернемося. Зачинивши двері номеру, ми поклали ключі біля них і швидкими кроками вийшли з готелю. Хлопці уже чекали нас надворі. І здається, вони знайшли машину, щоб добратися до міста.

- Де ви знайшли авто? Я сподіваюся ви його не вкрали? - з недовірою запитала я.

- Яка різниця де ми його взяли? - сказав Чімін. - Головне зараз - це швидше забратися з цього місця і добратися до міста.

- Я так хочу додому. Мені набридла ця атмосфера. - почала скиглити Ярі, на що Чімін підійшов до неї і обійняв.

- Не хвилюйся. Ми доберемося додому. Довірся мені. - усміхнувся Чімін і поглянув на заплакану Ярі, і у відповідь вона теж усміхнулася. Було дуже приємно спостерігати за ними, вони такі милі. Я думаю було очевидно, що між ними не просто дружба, а почало з'являтися щось більше. Коли вони дивляться один одному в очі, то з'являється якась іскра між ними, вони такі щасливі разом. За цей час вони так зблизилися і я була цьому рада. Хотіла би і я відчути щось таке. Але наврядчи у моєму житті таке трапиться.

Та у даний момент не було часу для обіймів. Ми повинні швидко їхати звідси, поки нас ніхто не помітив.

- Досить цих ніжностей, давайте, сідайте. Нам час їхати. - сказав Хосок і запросив до авто. Ми склали усі свої речі у багажник і сіли в авто. - Ну, що ж поїхали. - і ми помчали до міста.

Дорога була довгою, але під ранок ми приїхали. Нарешті я побачила таке бажане сонце, знайомі вулиці, магазинчики, привітні люди. Мені цього так не вистачало, я сумувала за своїми будніми лінивими днями. Та нарешті я вдома. Спочатку відвезли мене, адже я живу найближче до центру міста.

- Ну, ось тут я живу. - сказала я і глянула на багатоповерхівку, в якій я живу. - Сподіваюся, ми ще побачимося.

- Звісно. Ми ж тепер друзі не розлий вода. - мовив Хосок. - Ну, що ж, час прощатися. Обіцяю, ми ще побачимося і не один раз. - сказав Хосок і обійняв мене.

- Подруго, я обов'язково тебе ще відвідаю, коли повернуся з навчання. - обійняла і поцілувала мене Ярі.

- Я буду сумувати. Повертайся швидше. - зі сльозами на очах сказала я. Я так не хотіла відпускати їх. А особливо Ярі, яка не надовго повернулася сюди і скоро мала їхати назад, за кордон. Хоча і хлопці нікуди не повинні були їхати, але бачитися часто з ними я не могла, адже вони мешкали в іншому місті, далеко звідси.

- Я завжди чекатиму вас у гості. - сказала я на прощання і вони сіли у авто. І я знову залишилася на самоті. Я піднімаюся сходами до своєї квартири, витягаю ключі з сумки і відмикаю двері. Біля них я знаходжу листи, та нічого нового там не написано. Заходжу у свою сіру квартиру, знімаю одяг і стомлена падаю на ліжко.

- Нарешті вдома...