Холодне повітря огортає моє тіло, кожну кліточку, сонце світить, але його проміння не дарує такого бажаного тепла. Усе таке сіре та наче мертве, не справжнє. І серед усього цього я з Чонгуком спокійно крокуємо, не озираючись назад. Ми зайшли невідомо куди. Перед нами розкинулося невеличке селище, в якому лише декілька стареньких будинків. Ми йшли мовчки, не промовивши й слова. Дивно якось. Та довго це не могло продовжуватися.

- Гадаю, нам слід перепочити, - і я вказала на маленький будиночок.

- Угу, - кивнув головою Чонгук та послідував за мною.

- Слухай, що з тобою? Чому ти нічого не говориш? - я не розуміла, що з ним відбувається. Після усього, що між нами було, він зараз поводиться наче зовсім чужа людина.

- Я просто... Я винен у всьому, ще й вас у це втягнув, - він, схопившись за голову руками, мучив себе думками про те, що все це сталося через нього.

- Чонгук, вибач мене за ті слова, які я з дуру сказала. Я ніколи не думала, що ти у чомусь винен. Пробач... - я схилила голову, усвідомлюючи свою провину. Він глянув на мене та підійшов.

- Ти не повинна, - Чонгук злегка приобняв мене за талію, а я обняла його. Але відчула раптовий біль у долоні руки. І Чонгук це помітив, забрав мою руку зі своєї талії.

- Мері, твоя рука поранена, потрібно швидше перев'язати її, - він не став слухати мене, а рушив у будинок. Я пішла за ним.

Зайшла, а Чонгук одразу підбіг.

- Я тут дещо знайшов. Думаю, це тобі допоможе, - він простягнув баночку з якоюсь прозорою рідиною, - Дай свою руку, - і я зробила так, як він і сказав. Кров з порізу уже не так сильно текла, але й досі нестерпно боліло. Чонгук відкрив баночку і перехилив її, і полилася ця рідина на мою долоню. Це було не дуже приємне відчуття, спочатку пекло, потім щипало. Він взяв клаптик тканини і перев'язав рану. Тепер мені стало набагато краще.

- Дякую, - поглядаючи на свою руку, промовила я.

- Більше ніколи не отримуй таких поранень. Я дуже хвилююся за тебе, - у цей момент він був таким ніжним та щирим.

- Гаразд. Але тоді, ти повинен весь час бути біля мене, - я злегка усміхнулася і Чонгук також.

- Звісно, я завжди буду з тобою, - він нахилився до мене та поцілував. Нарешті, цей довгоочікуваний поцілунок, такий солодкий, ніжний. Мої вуста піддалися цій спокусі. Надворі почувся гучний голос людей. Я зупинила Чонгука та глянула у вікно.

- Чорт. Нам потрібно тікати, - я ошелешено подивилася на Чонгука.

- Що таке? Хто там? - не зрозумів він.

- Мічені, на чолі з пані Лією. Вони прийшли по нас, - я схопила його за руку і потягла на вихід. Ми тихо та непомітно вийшли та одразу побігли у невідомому напрямку. Головне, що подальше від цих чудовиськ. Моє серце не могло нормалізувати своє биття, воно ось-ось вистрибне з грудей. Ноги несли мене з шаленою швидкістю. Ми бігли так, як ніколи ще не бігали, і не озиралися назад.

І от ми за межами селища, на великому та високому мості, а під нами прірва, де вирує сильна течія ріки. Звідти відкривається неймовірної краси пейзаж. Але на милування цією красою не було часу.

- Здається, ми змогли відірватися. - я змахнула рукою та витерла піт, який стікав по моєму обличчі.

- І куди нам тепер? Потрібно щось придумати, - Чонгук не знав куди йти, що нам робити, і у мене теж не було жодних ідей.

Роздалися гучні оплески одної людини. Я повернула голову та побачила спочатку пані Лію, а за нею досить не мало мічених. Вони були наче справжні зомбі.

- Чудово, просто чудово. Ви такі беззахисні, нікчемні створіння. Мені аж вас стало шкода, - вона відкрито насміхалася над нами і я не стерпіла цього.

- Та хто Ви така, що маєте право так з нами розмовляти?! - я кричала так голосно, що ледь не зірвала собі голос, але мені це не завадило продовжити, - Ви жалюгідна людина, хоча ні, Ви навіть не можете називатися людиною. Я вже не знаю, хто Ви.

- Називай мене як бажаєш. А я знаю, хто я, - я би з радістю підійшла та вдарила її, - До речі, ви майстерні у плані втечі. Навіть охорона вас не помітила. А, і ще дещо. Я тут привела ваших старих друзів, - і з натовпу вийшли Ярі, Чімін та Хосок. Але вони не поспішали йти до нас. Тоді, я приглянулася і побачила, що з ними щось не те, вони якісь не такі. Все тому, що у всіх трьох мітка півмісяця. Моє серце ледь не розірвалося на мікроскопічні частинки, з очей полилися солоні сльози, у мене просто почалася істерика.

- Що ти з ними зробила?! Навіщо?! - я не могла повірити тому, що бачу. А Чонгук стояв і шокований усім цим хитав головою. Щойно я втратила найдорожчих людей у світі: Ярі, яка завжди була зі мною, підтримувала мене; Чімін та Хосок, які стільки зробили для мене, стали невід'ємною частиною мого життя. І у один момент я залишилася без них.

- Бачу, ви не раді зустрічі. Жаль. Так ви визначилися з моєю пропозицією? - *Вона, що дійсно думає, що ми приєднаємося до неї після усього цього?* Вона просто знущалася над нами, не жаліючи наших почуттів.
Чонгук підійшов до мене та витер сльози з мого обличчя. Я не знала, що відповісти цій людині: якщо ми приєднаємося, то, можливо, залишимося в живих, але прийдеться бачитися, спілкуватися з людиною, яка перетворила дорогих мені людей на монстрів; якщо ж ми відхилимо її пропозицію, то вона перетворить нас на таких самих монстрів. Жоден з варіантів мені не подобалися.

- Мері... - я підняла свій погляд на Чонгука, який стояв переді мною, - Дозволь я вирішу? - я не могла адекватно мислити і похитала головою у знак згоди. Він підніс руку та забрав пасмо волосся з моїх очей.

- Я знаю, що це зараз зовсім не вмісно, але... - я уважно вдивлялася у його чарівні очі, намагаючись там щось побачити, - Я закохався у тебе, як тільки побачив і зрозумів, що ти - та єдина, яку я так довго чекав. Я був ладен на усе, щоб лише бачити тебе, чути твій голос, - я не опускала свій погляд з нього. Пауза. - Просто пам'ятай, що я тебе кохаю.

- Я теж кохаю тебе, Чонгук, - він поцілував мене так, ніби цей поцілунок - це наш останній. Так і є.

- Довірся мені, - Він міцно стис мене у своїх обіймах і ми кинулися в прірву. І він - Чонгук, був останнім, що я побачила у своєму житті.