- Мері, благаю отямся, - я ледь розплющила очі і не зрозуміла де я і що зараз відбувається.

- Де я? Що трапилося? - я оглянула усе навкруги: велика кімната, білі стіни та стеля і у кімнаті - нікого. Руки міцно зв'язані назад, через це я відчувала нестерпний біль у зап'ясті, ноги також, від мотузки на шкірі з'явилися червоні сліди. А біля мене сидів у такій ж самій ситуації Чонгук.

- Мері, ти як? - занепокоєно мовив він.

- Голова так болить. Чому ми тут? Хоча... Я пам'ятаю, як я бачила двох людей, а потім укол у шию і усе... Хто ж це зробив? Чому ти тут також? - я ледь відкривала рот, щоби щось вимовити.

- Мері, я усе знаю: вони створюють мічених і у цьому замішана моя мама. Нам потрібно вибиратися звідси, - Чонгук усіляко намагався звільнитися від цих надокучливих мотузок. Та раптом двері відчинилися і у кімнату зайшла вона, та, через яку усі зараз страждають - пані Лія. Нешвидкими кроками вона підходила до нас.

- Ну, що ж, дорогі мої. Як ви тут? Не сумуєте? - вона нахабно говорила це і при цьому усміхалася.

- Я не очікував такого від тебе. Не думав я, що ти така підла людина. Хоча, людиною тебе уже не назвеш, а тим паче моєю матір'ю! - Чонгук вибухнув в один момент, він висказав усе, що у нього накипіло за цей час, - Як ти можеш таке чинити з людьми? Хто тобі дав таке право? Що ж ти за чудовисько? - він кричав з такою силою, що на шиї з'явилася вена.

- Хм... Дорогий мій, я не чудовисько, а звичайний вчений, - почала вона, - Ти просто не знаєш такого відчуття, коли тобі підкоряються інші, коли вони виконують усе, що ти лише забажаєш. І зупинитися уже не вистачає сил.

- Ти просто хвора людина! - пані Лія лише засміялася і розвернулася, щоб покинути кімнату.

- Ви весь цей час нам брехали? - ледь чутно промовила я і глянула у вічі цій страшній людині. У горлі стояв ком, який не давав мені можливість щось ще вимовити.

- Так, брехала. А ви мені вірили. От наївні, - вона зупинилася на порозі і кинула холодний погляд у наш бік, - Хоча, ви можете усе змінити - просто приєднайтеся до мене. Я даю вам на роздуми ніч. Оберіть правильне рішення, - і залишила нас наодинці. Я була готова заплакати, усередині усе стислося від жаху, від почутих слів.

- От і прийшо наш кінець, - я видихнула ні то від полегшення, ні то навпаки від навантаження, - А Ярі мене попереджала, що не варто з тобою зв'язуватися, - як тільки я згадала її, то одразу почала нервувати.

- Мері, вибач. Я не знав, що усе так закінчиться. - він схилив голову і не проронив більше жодного слова.

- Чорт! Чому ж я така дурепа? Навіщо ми сюди прилетіли? Навіщо?! - я проклинала себе, не могла змиритися з тим, що усе це марно і ми більше ніколи не повернемося до колишнього життя. - А як же інші - Ярі, Чімін, Хосок? Що вона зробить з ними? - я так хотіла щоб з ними усе було гаразд, але тут це неможливо.

Ми сиділи так близько двох годин. Жоден з нас нічого не сказав, адже говорити уже було нічого. Та я не стерпіла цієї тиші.

- І що нам тепер робити? - знесилено промовила. - У нас є шанси звідси вибратися? Хоча, що я верзу?

- Мері, я обіцяю, ми виберемося. Але ти повинна мені допомогти. В мене у задній кишені штанів є ніж.

- Чому ж ти весь цей час мовчав? - мене переповнювала злість, але водночас і радість, що у нас є шанс на порятунок.

- Я чекав поки піде охорона. Гараз, я спробую підсунутися до тебе, а ти витягни ніж з кишені. - і Чонгук по-троху, невеликими ривками перемістився до мене. Ми уже сиділи плечем до плеча. І тепер я пробувала витягти ніж. Перших декілька спроб були марними, та все ж мені це вдалося. Тепер справа за мною. Я обережно пробувала розрізати мотузку. Звісно, швидко мені не вдалося цього зробити. Я так відчайдушно різала цю кляту мотузку, що поранилася і краплі крові стікали по моїй долоні та розбивалися об підлогу, немов би хтось вилив червону фарбу. Спочатку, я звільнила свої руки, потім ноги. Я потерла зап'ястя руки, адже воно нестерпно боліло, ще й рана на руці. Але зараз не час перейматися цим. Тепер черга допомогти Чонгуку, який весь цей час спостерігав за моїми діями. Я підійшла до нього ззаду і сіла навколішки, щоб розрізати мотузку на руках. Тоді передала йому ніж, щоб він зміг звільнити свої ноги. І от ми - вільні. Хоча, ні. Ми ще далеко не вільні люди, ми ще заручники цих страшних людей.

Я підійшла до дверей, щоб пересвідчитися, що за ними нікого немає. І, здається, там дійсно нікого, адже було дуже тихо.

- Мері, у тебе рука... - та Чонгук не встиг завершити своє речення.

- Не хвилюйся за мене. Усе гаразд. - я стисла кулак, щоб кров не так сильно текла. Хоча, на справді я відчувала жахливий біль, але на це немає часу.

- Здається, там нікого немає. - я натисла на ручку дверей і вони виявилися відчиненими. Я хотіла уже виходити з цієї кімнати, але Чонгук зупинив мене і пішов перший, а я за ним.

Довгі коридори, які вже не здавалися такими привітними як спочатку, високі білі стіни, не яскраве світло - це усе, що ми бачили на своєму шляху. Дивно, але нікого з охорони не було. Можливо, це якась пастка, або ж вони просто нас недооцінюють.

Ми йшли незрозумілими проходами, про які знає лише Чонгук та головні люди на цій базі. Та все ж, я хвилювалася за друзів, адже не відомо чи вони змогли втекти, чи їх також ув'язнили. Моє сумління не дозволяло мені просто так втекти, залишивши їх на призволяще. Я різко зупинилася, коли ми уже були майже біля дверей, які вели назовні.

- Я не можу. - Чонгук повернувся і здивовано подивився на мене.

- Мері, ти чого? Що з тобою? Ми вже майже вибралися.

- Я не можу так вчинити. А як же мої друзі? Що якщо з ними щось трапиться? - я розривалася між двома виборами: втекти, залишившись живою, або залишитися і знайти своїх друзів, але, хто зна, чи залишуся я в живих.

- Я обіцяю, ми знайдемо їх, але ми повинні вижити. - я підняла свій погляд на Чонгука, а він простяг свою руку. - Прошу, повір мені. - і я переступила через себе і повірила йому. Ми відчили старі двері та вийшли назовні і опинилися поза високою стіною. Тепер я дійсно почувалася вільною. Та зараз починається боротьба за наше життя, бо тут, за межами бази, розгулюють голодні мічені, які готові забрати життя у будь-якої людини.