Ми прилетіли до, як нам здавалося, нашого "місця спасіння". Як тільки ми приземлитися, то до нас підійшли люди у воєнній формі та зі зброєю. Чонгук підійшов до них і пояснив хто ми такі. Чоловіки лише похитали головами та підійшли до нас.

- Прошу, слідуйте за нами, - Наказовим тоном мовив один з них. І ми, звісно ж, як наївні "овечки" рушили за ними.

Коли ми йшли, я ледь встигала усе розглядати. Загалом, це величезна одноповерхова будівля, навколо якої розмістилася висока стіна, зверху з колючими дротами, усю цю територію охороняли люди в формі. Мені це більше нагадувало в'язницю сурового режиму. А як тільки ми зайшли всередину, усе стало світліше. Світло засліпило мої очі, адже вони не звикли до такого яскравого світла. Розплющивши очі, я побачила перед собою багато людей в білих халатах, які весь час метушилися, багато невідомої мені техніки, комп'ютерів. Та, все ж де такі самі прості люди як ми? Не знаю чому, але мені важко було повірити, що в нас усе поміняється на краще. Я схопила Чонгука за руку і не відпускала.

- Чонгук, ми точно можемо їм довіряти? - тихо прошепотіла я.

- Так, не хвилюйся, - заспокоїв він мене. Ми покірно йшли за цими чоловіками, які привели нас до якоїсь кімнати. Хоча ні, це більше нагадує кабінет. Ми зайшли і перед нами стояла немолода жінка у білому халаті.

- Привіт, сину, - мовила вона, а я здивонавано глянула на Чонгука, який кинувся в обійми до цієї жінки.

- Я обіцяв, що ми повернемося, - він і досі міцно обіймав її, - Познайомтеся, це - моя мама, пані Чон Лія. Завдяки їй ми зараз у безпеці, - я була, м'яко кажучи, шокована і це було видно по моїх очах, які ледь не випали. Я глянула на усіх інших і вони були у такому самому стані, що й я.

- Мамо, це Чімін, Хосок, Ярі та Мері. Я тобі розповідав про них. Без них я не знаю, чи стояв би тут, перед тобою.

- Дуже приємно, сподіваюся ми знайдемо спільну мову, - промовила жінка та усміхнулася, - Вам, напевно, цікаво, що це за місце, - ми схвально похитали головами, - Загалом, це мій проект. Думаю, ви знаєте, що зараз відбувається з людьми. Так от, тут ми збираємо усіх ще не мічених людей і намагаємося їх захистити. Також, ми шукаємо сироватку, щоб допомогти так званим "міченим" знову стати людьми... - не встигла договорити жінка.

- Вибачте, а де усі ці люди, яких ви врятували? - мене турбувало це питання і я не стрималася.

- Мері, так? Вони зараз проживають тут. Ми створили спеціальні місця проживання для них. І для вас також. Я попрошу провести вас туди, - І високий чоловік зайшов у кабінет, - Проведіть їх у свої кімнати.

Ми розвернулися і пішли за ним. Ми проходили довгими білими коридорами з безліччю дверей. Але за дверима не було чути жодного звуку. Якось дивно, адже пані Лія казала, що тут є й інші люди. І от наші кімнати. Ми усі жили окремо. Я відчинила двері і зайшла всередину: невеличка кімната, білі стіни, мінімум меблів, лише ліжко, шафка, стіл та стілець. І інші кімнати такі ж самі, тому розглядати тут не було чого. Та за цей, здавалося, не короткий час надворі стемніло, але у цьому приміщені світло, наче вдень. Нам подали нашу вечерю і ми стомлені розійшлися по своїх кімнатах.

Я лежала на ліжку та роздумувала над усім. *Чому Чонгук був у офісі, якщо його мама така заможна жінка і могла врятувати його? Вона ж про усе знала, але нічого не робила. Чи не знала? Але ж вона його мама. Щось не складається.* Я довго обмірковувала усе і уже втомилася та просто заснула.

Ранок. Я давно так добре не висипалася. Прокинулася я пізно, близько 12:00 години. Усі давно поснідали, а я ще й не думала цього робити. Та все ж довелося. Я рушила до друзів, які завершувати свій сніданок.

- Доброго ранку усім, - весело привіталася я і сіла за стіл.

- Доброго ранку, Мері. Як спалося? - запиталася Ярі, яка ще дожовувала свій бутерброд.
- Чудово. Давно я так міцно не спала, - Відповіла я і взяла свою порцію, - А де Чонгук? Чому він не снідає з нами? - Я глянула на хлопців.

- Він рано прокинувся, поснідав і кудись пішов. До лабораторії, здається, - враз відповів Хосок.

- Хм... Гаразд, - і я прийнялася за свій сніданок. Поснідавши ми рушили усе тут роздивлятися. Дивно було бачити стільки людей, не мічених людей, які не намагаються тебе роздерти на шматки. Я прийшла у лабораторію і побачила Чонгука, який розмовляв з якимось чоловіком.

- Чонгук, привіт, - Я міцно його обійняла, а в відповідь такі ж міцні та теплі обійми, - Чому ти не снідав разом з нами?

- Вибач, у мене просто зараз багато роботи.

- Я все розумію. Гаразд, не буду тобі заважати, - я повернулася і уже готова було йти, та Чонгук схопив мене за руку і притягнув до себе.

- Ти ніколи не заважатимеш мені, - та ніжно поцілува, а я заплющила очі і насолоджувалася цим моментом. Але за спиною я почула кашель жінки.

- Кхм-кхм... - І це примусило розірвати наш поцілунок, - Пробачте, що завадила, але, Чонгук, ти мені зараз потрібен.
- І він, звісно, не міг відмовити.

- Гаразд, уже йду. Вибач, Мері, та я повинен йти, - І він покинув лабораторію.

І так проходив кожен мій день. Я давно не проводила час з Чонгуком, адже він зараз зайнятий. Не зважаючи на те, що ми майже разом живемо, я починаю сумувати за ним. Добре, що у мене є друзі, які завжди мене розвеселять та підтримають.

Той самий ранок, який уже став для мене звичним. Сніданок, як завжди без Чонгука, після якого ми розгулюємо по території бази. Здається, ніби ми застрягли тут назавжди, що уже нічого не вдієш, не зміниш.

І так минув майже місяць. І досі вони намагаються знайти сироватку. За цей час ми не зустріли тут жодної звичайної людини, як ми. Це здалося мені досить підозрілим. Та пані Лія запевняла нас, що вони тут є, але просто не виходять, через стрес, який вони перпжили. І ми їй вірили.

Я розгулювала по довгих білих коридорах, оглядала усе і у кінці цього коридору побачила якихось людей, які дуже тихо розмовляли. Я заховалася за стіною і уважно стежила за ними.

-*Пані просила передати це Вам, - і чоловік у халаті вручив іншому невеличку скриньку, - Ви знаєте, що з цим робити, - Я впізнала на халаті одного з них знайомий значок - чорний півмісяць. І, звісно, мене це насторожило. Я зрозуміла, що ніяке це не "місце спасіння", тут виготовляють речовину, яка перетворює людей на монстрів. Та усвідомила я це занадто пізно. Як тільки я повернула голову, то мені у шию встромиkи шприц, після чого я втратила свідомість.