Ми ще пролежали у наметі двадцять хвилин, але назовні все ще хтось чи щось шуміло. Я так хотіла спати, але через цей шурхіт не могла заснути. Тоді, я вирішила піти і подивитися, що ж там коїться, хоч якби я не хотіла цього робити. Я тихо піднялася, щоб не розбудити Хосока, відкрила намет і вийшла.

- Мері, ти куди? - запитався Чонгук, який також не міг заснути.

- Я просто погляну, що це так шумить, - тихо промовила я.

- Але ж там темно. Ти нічого не побачиш. Можливо піти з тобою? - я не дуже хотіла, щоб Чонгук пішов зі мною, адже він зараз знову почне говорити на такі теми, які я не хочу обговорювати.

- Ні-ні. Не хвилюйся за мене. Я сама.

- Ну, гаразд. Але не відходь далеко від намету і якщо щось, то одразу клич. Гаразд? - сказав Чонгук і глянув на мене.

- Гаразд, обов'язково і я покинула намет.

Надворі було так добре: тиша, легенький холодний вітерець блукав серед високих дерев. А найкрасивішим серед усього цього було зоряне небо, яке здавалося таким чарівним та нескінченним. Золотий місяць, який трішки освічував ліс, завдяки чому я розгледіла усю цю красу. Як на мене, то це чудове місце для роздумів, щоб помріяти, втонути у своєму власному світі, де усе чудово, де немає ніяких проблем та метушні.
Але мене дещо відволікло від моїх думок. Мені здалося, що хтось стоїть за моєю спиною і дихає прямо мені в шию. Але я повернулася і там нікого не було. Мене це налякало і я збиралася повернутися назад у намет. Але хтось схопив мою руку. І ця рука, яка мене схопила, була такою холодною, немов льодяна. Я підняла свої очі і побачила перед собою чоловіка, на вигляд йому років тридцять. Але мене зараз зовсім не хвилював його вік. *Чому він тут? Заблукав? Чи що?*

- Я можу Вам якось допомогти? - запиталася я, але відповіді так і не отримала. І мене це збентежило. А він ще дужче почав стискати мою руку. І я не знала, що це з ним. Я намагалася висмикнути свою руку, але мої спроби були марними. Я приглянулася до цього чоловіка і його очі, вони були таким холодними, порожніми, ніби мертві. Я все ще намагалася звільнитися, але не змогла.

- Що Ви коїте? Мені ж боляче! - сказала я, але у відповідь усе теж мовчання. Чоловік різко повернув голову і я побачила на його шиї мітку чорного півмісяця. І тут у мене почалася паніка, адже хто зна, що він може зі мною зробити. Я почала вириватися, але мені це не допомогло. Тому, я змушена покликати когось на допомогу.

- Чонгук! Допоможи! - голосно крикнула я і він одразу вибіг з намету. І тоді за ним вибігли усі інші. Чонгук підбіг до нас і вдарив міченого. Лише тоді я змогла звільнитися. На очах з'являлися сльози. Чонгук підійшов до мене і обійняв.

- Мені страшно, - ледь чутно сказала я.

- Не хвилюйся. Я поруч, я завжди буду поруч з тобою, - мовив Чонгук і ще дужче обійняв мене. І мені було так добре, я почувалася такою захищеною. Але чи повинна я йому довіряти? Я хочу довіритися, але щось тримає мене і не дозволяє цього зробити.

Інші прибігли і почали розпитувати мене про усе, що щойно трапилося. Але говорити я не могла, я не хотіла усе згадувати.

- Мері, як добре, що з тобою нічого не трапилося, - сказала Ярі і міцно мене обійняла.

- Якщо цей мічений є тут, значить нас можуть знайти і інші, - почав Чімін, - Нам потрібно йти звідси і як найшвидше, - завершив Чімін і поглянув на усіх інших. І ми, звісно ж, погодилися.

Повернувшись до нашого табору, ми почали збирати речі. Адже залишатися тут було небезпечно. Ми зібралися і уже були готові рушати, але куди? Чонгук витягнув карту і хлопці почали роздумувати над тим, куди ми повинні йти. Розібравшись з усім ми, нарешті, рушили.

У лісі ще було темно, не чути нікого, лише власні кроки. Від цього лісу віяло якоюсь містикою, від чого ставало не по-собі.

Ми йшли декілька годин і уже втомилися, а на небо почало виходити сонце. Ми вирішили перепочити на великій зеленій галявині.

- Фух... Скільки нам ще йти? - запитала Ярі, - Я більше не маю сил. Таке враження, що цей ліс ніколи не закінчиться.

- Ще не довго, - відповів Хосок, - А в нас ще є щось поїсти, а то я такий голодний.

- Для тебе завжди щось знайдеться. Тримай, - я простягла йому бутерброд, - Можливо ще хтось хоче? - і усі, звісно, були не проти чогось поїсти.

Ми сиділи і спілкувалися, згадували веселі моменти з життя, сміялися. Та щось пішло не так.

- Друзі, ви це чули? - сказала Ярі і поглянула навкруги, - Тут хтось є, хтось стежить за нами.