"Що ж тут відбувається? Хто усі ці люди? Чому у них ця мітка? Вони якось пов'язані з тим, що відбувалося у школі?" - питання, які постійно спустилися в моїй голові, на які я хотіла отримати відповіді. Але хто ж мені усе розповість? Окрім мене, цієї мітки ніхто не бачив, і я не хотіла розказувати про неї друзям, я не хотіла вплутувати їх у нову "пригоду".

Ми відійшли від людей, якщо їх так можна назвати, і сіли неподалік на лавку. Мені усе здавалося дуже дивним. Навіть не знаю, що про це думають мої друзі.

- Ем... У мене просто немає слів, - промовила Ярі, - Що нам робити? Хтось збирається викликати поліцію або швидку, чи ні?

- Я гадаю, вони самі розберуться. Не хочу я ще раз потрапити під чиюсь руку, - відповів Чімін.

- Я так думаю, ми уже нікуди не підемо? За цей день у мене накопилося забагато емоцій та вражень, - тихо сказала я і поглянула у сторону людей, які і досі стояли там і нічого не робили, вони стояли непорушні, ніби заморожені.

- Гаразд, гадаю нам час розходитися. Але ми вас, дівчата, проведемо. Думаю ви будете не проти? - з усмішкою на вустах, сказав Хосок.

- Ну, звісно ми не проти, - і ми разом попрямували вулицями вечірнього міста, яке ніколи не перестане зачаровувати мене своєю красою. Ми проходили біля офісних багатоповерхівок, у яких ще горіло світло, яке потрапляло на вулиці. Та раптом, я почула, що за нами хтось слідує. І це не одна людина. Я повернула голову і вжахнулася. У мене відібрало мову. Я побачила людей, хоча ні, це не були люди, я не знаю як їх назвати. Вони дивилися на нас так, ніби ми для них були якоюсь здобиччю, ніби ось-ось вони накинуться на нас і роздеруть на шматки. А їхні очі стали такими темними, чорними, я не бачила у них нічого. І на усіх цих людях була мітка чорного півмісяця, яка не давала мені спокою. Люди, хоча тепер я їх називатиму міченими, подивилися на нас і почали швидко підходити. І мені це аж ніяк не подобалося. Від них віяло холодом, який ніби відштовхував мене. Я зустрілася поглядом з Ярі, яка ледь не плакала, і подала знак, що потрібно бігти, і хлопцям теж. Ми ринули з місця, та бігти не було куди. У вулиці, куди ми забігли, не було виходу. Перед нами стояла стіна. А мічені все ще гналися за нами. Ми забігли у першу будівлю, яку побачили, закрили двері і присунули до дверей велику шафку. Здається, вони нас не помітили.

- Я нічого не розумію! Що це все таке? Що коїться з людьми? Хоча тепер, я не впевнена, що вони взагалі люди, - важко дихаючи, сказала я.

- Що ж тепер робити? Куди діватися? - Ярі взала себе руками за голову і плакала. Я не могла дивитися на неї, у мене ледь не почалася істерика, та я намагалася стримувати себе. Здавалося, ніби це страшний сон. Але, ні.

Чімін ходив кругами по кімнаті, думав, що ж нам далі робити. Хосок сидів на підлозі і просто мовчав, він завжди такий активний, але зараз... Я обійняла Ярі і намагалася заспокоїти її і себе також.

- Мері, чому усе так змінилося за один день? Ми взагалі доживемо до наступного? А якщо ми помремо, або станемо такими як ці люди? Я не хочу цього! - крикнула Ярі. Від слів, які вона сказала, моє серце обплітав страх.

- Ми ніколи не станемо такими! Обіцяю. Ми ще з тобою стільки не побачили. Пам'ятаєш, ми пообіцяли один одному, що разом будемо подорожувати? - промовила я.

- Так, - сказала Ярі і витерла сльози з очей, - Я так про це мрію.

- Я теж. І обіцяю, що ця мрія здійсниться, - обійняла я Ярі.

Раптом у будівлі вимкнули світло, і стало так темно, що я не бачила нічогісінько, лише місяць у небі. Хосок взяв свій телефон, ввімкнув світло на ньому і почав шукати усе, чим можна було розпалити вогонь. І він знайшов свічки, а запальничку він мав з собою. Хосок запалив свічку і дав кожному. Я з Ярі блукали по цій будівлі. І вона мені здалася такою знайомою, ніби я тут уже була і не один раз. Я згадала. Це ж офіс, у який я недавно влаштувалася працювати редактором. У темноті він здавався трішки моторошним. Я побачила свій кабінет і поспішила туди. Зайшовши, ми одразу почули, що тут хтось є. Я взяла у руку ніж, який мені дав Чімін, і почала підходити до стола, від якого надходив шурхіт.

- Хто тут? Виходь! - все ближче підходила я. І от я стою біля самого стола, за яким на підлозі хтось сидів.

- Благаю, не вбивайте мене, - промовив хтось.

- Ти хто? Що тут робиш? Ти один з тих людей з міткою? - почала запитувати я, тримаючи перед собою ніж.

- Ні, я не мічений. Я просто гуляв, на мене напали якісь невідомі, я сховався від них... - відповів він.

- Ти кажеш правду? - запитала я.

- Так-так, - швидко промовив невідомий.

- Гаразд. Вилазь звідти, - наказовим тоном сказала я.

Невідомий намагався піднятися і я йому допомогла встати. Це виявився хлопець. Він досить високий, набагато вищий за мене, і хоч було погано видно, але я помітила, що у нього була гарна зовнішність: темне волосся, великі темно-карі очі, рожевого відтінку губи, невеликий ніс. Загалом, враження від нього досить приємне. Коли я допомагало йому встати, то відчула, що у нього сильні руки. І на вигляд він здавався сильним.

- Дякую, - сказав хлопець.

- Поки, немає за що, - відповіла я. Його голос такий приємний, такий солодкий, м'який, ніжний. Я ще не зустрічала нікого з таким голосом. Я хотіла чути його ще раз і ще.

- Можливо, познайомимося? - запропонував хлопець.

- Я - Мері, а це моя подруга Ярі, - сказала я.

- Гарні імена, - зауважив хлопець, - А мене звати...