Я не йшла, я летіла на зустріч з такими рідними для мене людьми. За такий, здається, короткий час я встигла пережити з ними усе: радість, горе, сум, щастя, страх. Я думаю, що їх я точно ніколи не забуду, хоч щоби трапилося.

От і моє місце призначення. Це наше з Ярі кафе, у яке ми дуже часто ходили, адже там пекли найсмачніші у світі тістечка. Я заходжу у нього і не одразу помічаю Ярі з хлопцями. На диво у кафе було немало людей. Я стояла і шукала їх поглядом. І Хосок мене поміти.

- Мері, ми тут! - крикнув він. - Я такий радий тебе бачити. Я ж обіцяв, що ми ще побачимося. - обійняв мене Хосок і мені стало так приємно.

- Я теж рада тебе бачити. - з широкою усмішкою на обличчі сказала я.

- Мері, як ти без нас? Сумувала? Тому що я дуже сумувала. - обняла мене Ярі. - Більше я нікуди не поїду, завжди буду поруч з тобою. Тому доведеться тобі терпіти мене ще довгий час.

- Звичайно, доведеться терпіти. - відповіла я. - Чімін, давно не бачились.

- Дійсно, давно. А ти виросла.

- Ой, як смішно. - злегка усміхнулася я і обійняла Чіміна, - Ну і які у нас плани на сьогодні?

- Пропуную піти у парк розваг. Давненько я туди не навідувався. - сказав Хосок.

- Хм... Можливо. А може просто прогуляємося по місту? Ще й надворі така гарна погода.

- Так, я за! - погодилася зі мною Ярі. - Але спочатку я маю вам стільки всього розказати. Ви не уявляєте, що зі мною трапилося на одній з екскурсій... - почала розповідати Ярі, а ми її уважно слухали і разом сміялися. Ми замовили собі морозиво, сиділи і раділи усьому, як малі діти. Ми ще ніколи не проводили час так весело та безтурботно. Я би хотіла, щоб цей день ніколи не закінчувався. Думаю, як і вони. Усі розповідали різні історії, які з ними трапилися за цей час. І мені було так добре та спокійно з ними. Але мою увагу привернув натовп, який зібрався за вікном, біля кафе. Я ніяк не могла зрозуміти, що там сталося.

- Друзі, слухайте, ви не знаєте, що там трапилося? Чому так багато людей зібралося? - запитала я, але ніхто не відпові, лише похитали головою. Ми вийшли з кафе і підійшли до натовпу людей. Те, що ми там побачили, в'їлося мені у голову. Це була страшна картина: на асвальті лежала людина, мертва, вона зтікала кров'ю, а над нею стояв чоловік і у руках у нього був ніж і... серце...серце людини. Але ніхто з натовпу не поспішав викликати швидку, або ж поліцію. Вони стояли і нічого не говорили. Вони були схожі на зомбі, не видавали ніяких емоцій, нічого не робили. Можливо через шок, можливо через страх. Я не знала. Я захотіла зателефонувати поліції і тому, почала витягати свій телефон з сумки. Але раптом чиясь рука з натовпу зупинила мене. Від неочікуваності я аж підскочила. Я підняла свої очі і переді мною стояв чоловік, який дивився мені прямо в очі. Але його очі були якимись не такими, ніби не справжні, не живі. Мені стало лячно і я почала відходити від нього, але чоловік слідував за мною. Чімін став перед невідомим, щоб прикрити мене. І цей чоловік замахнувся на Чіміна. У його руках я побачила ніж і швидко відштовхнула Чіміна. Від такого неочікуваного моменту, моє серце почало дуже швидко битися.

- З тобою все гаразд? - з тривогою в очах запитала я Чіміна, а Ярі допомогла йому встати.

- Так, не хвилюйся. - одразу відповів Чімін. Я шукала того чоловіка у натовпі, але його уже не було.

- Гадаю, нам краще відійти звідси. - сказав Хосок. - Не розумію, що тут коїться. І від цього трішки страшно. Що це за люди? Що за чоловік? - почав закидати нас питаннями Хосок, але ніхто з нас теж нічого не розумів. Ми з друзями відійшли від натовпу і коли ми були на достатній відстані, то на шиях у цих людей я побачила, уже знайому мені, мітку - чорний півмісяць. І я почала згадувати усі події, які відбулися з нами у школі. А я так хотіла це забути.