Я спускаюсь сходами недорогого, але дуже колоритного готелю у бар. Я знаю, що там зустріну привітного бармена. Мабуть, він вже запам'ятав мене за останні дні.

Можливо сьогодні в бар завітає ще кілька відвідувачів.

Пляшка віскі - ось мій компаньйон на цей вечір. Вже четвертий поспіль. 

Я випиваю першу порцію і бармен наливає ще. Лід навіть не встигає розбавити гіркий напій в моїй склянці. А думки в моїй голові все ще занадто голосні. 

Вони наперебій кричать в моїй голові. Питають, що я тут роблю? Але я не маю відповіді. 

Мабуть, тому що я загублений. Загублений для себе і для суспільства. Мене не тримає ніхто і ніщо. Я вже котрий раз намагаюсь переконати себе в цьому. Інколи навіть починаю вірити в це. 

Я всього лиш самотній мандрівник, у якого немає дому. До якого нікому немає діла. Я занадто далеко від тих хто знав би мене, чи, можливо, чекав би на вечерю. Або хоча б, просто пам'ятав...

Роблю ковток і вже майже не відчуваю гіркоти. Мабуть, звик.

На вулиці глибока ніч, і в барі майже немає людей. Озираюсь, але так щоб не викликати погляд у відповідь. За два столики від мене, у кутку, наче причаївшись на мене дивиться дівчина. Я бачу її всі ці дні, але жодного разу не підійшов до неї. Вона гарна, якоюсь особливою красою. Така привертає увагу, але мені вона не цікава.

Я допиваю черговий стакан віскі. На барну стійку летить зім'ята купюра. Цього має вистачити.

Не встигаю піти, тому що переді мною вже стоїть та дівчина. Гарне личко нахабно розфарбоване дешевою косметикою. Коли вона сиділа в кутку, то виглядала гарнішою.

- Не хочеш пригостити леді? 

Вона не зводить з мене очей. А я роздивляюсь її. Вона не виглядає повією, але що їй робити посеред ночі у барі?

- Леді не стирчать у барі в такий час.

Вона може і хотіла відповісти, але я не слухаю. Треба вийти на повітря.

Підіймаю очі та бачу зорі. Ніч прекрасна. Я завжди любив ніч.

Тільки вночі слова звучать чесніше, а кохання - гучніше. Тільки ніч може однаково сховати від усіх як сором, так і смерть. ВОНА завжди нагадувала мені ніч. Можливо тому що я ніколи не бачив її у сонячному світлі? 

Чи кохав я її? Так, звісно кохав. Чи кохала вона мене? Безперечно, я впевнений в цьому. Але це давно в минулому, тому я продовжую свій шлях серед тіней невисоких будинків та місячному сяйві.

Сьогодні тихо. Тиша наче чекаю чи зроблю я щось, щоб порушити її спокій. А чи зроблю?! Я давно загубив сам себе.

Я всього лише самотній мандрівник, якого несе течією власних думок в нескінченність. В чужому місті, чужій країні, чужим ім'ям...

Чую недалеко дівочий сміх і звертаю в темний провулок. Йду повільно, тихо. Торкаючись цеглин старих домівок я наче відчуваю все те, що пережили ці споруди. Стільки тепла і холоду, сміху та сліз, радості й горя... Це місто розмовляє лише з тим, хто хоче почути його.

Я закриваю очі й вдихаю на повні груди. Повітря наповнене нічною прохолодою і легкою солоністю моря. Місто розмовляє зі мною, шепотить довгу історію. І я його слухаю не відкриваючи очей. Зараз я, на мить, і є це місто.

Але все рано чи пізно закінчується і я мушу продовжити свій шлях. Бруківка закінчується і я ступаю на пісок. Взуття наповнюється піском. 

Я маю його зняти та відчути це місто ще ближче. Тому взуття залишається на початку пляжу, а я йду вздовж моря. Тільки цигарка зробить подих міста глибшим і я не маю наміру суперечити цій думці.

В темряві загоряється сірник і дим заповнює легені. Я відчуваю, що живу. Мене завжди це заспокоювало.

Занурюю ноги у воду. Вона холодна, але не настільки щоб я звертав на це увагу. Для таких як я холодна вода не найстрашніша кара. В моєму житті були більш страшні тортури. Я торкаюсь пальцями шраму на зап'ясті відганяючи спогади десятирічної давнини. Минуле нехай залишається в минулому.  Я міг би написати цілу книгу про те звідки в мене мої шрами чи переломи, але це неможливо.

Повертаюсь до свого взуття і розумію що зараз найкращий момент. І я не хочу його завершувати інакше.

А тому просто сідаю на пісок та спираюсь спиною на насип, що відділяє пляж від міста.

Цигарка тліє, затиснута між моїми зубами, а я не можу перестати дивись на величне море. Хвилями воно виривається на волю, але завжди повертається. Я хотів би стати морем. Десь за горизонтом з'являються перші сонячні промені.

Цигарка майже зотліла і я нарешті закриваю очі. Останній раз вдихаю гіркуватий дим і залишаюсь на цьому пляжі до першого відвідувача. І ніхто більше не згадає мене. 

І тільки клаптик паперу з написом «Tamam Shud» з моєї кишені буде намагатись розповісти мою історію.