Я сиджу біля вікна і нічне небо нагадує мені про спроби зрозуміти цей дивний світ. Про спроби збрехати самій собі, коли я знайшла відповіді. Я відчуваю себе частиною якоїсь гри на випередження, але я заблукала у темному лабіринті. Проте я все ще сподіваюсь, що хтось підкаже мені, де я можу знайти вихід.

Я відчуваю себе частиною брехні, яка отруює мою душу. Я більше не можу, і прошу тебе мене відпустити та дозволити мені впасти у цю прірву, тому що я просто хочу знати –

Чи зможу я побачити те сліпуче світло знову?

Чи зможу я розправити крила та злетіти?

Чи зможу я припинити цю нескінченну боротьбу, яку я веду сама з собою?

Чи зможу зупинити війну, яка ведеться навколо мене?

Чи вистачить мені крові дописати історію нашого життя?

Скажи, чому я досі тут, чому відчуваю лише холодний страх? Чому всі спогади згасають у пітьмі моїх думок? Чому до тебе так важко дотягнутися? Бо я збрехала? Бо я отруїла твою душу? Бо я замастила руки кров'ю твого серця?

Не йди, не покидай мене у роздумі, бо я хочу поставити тобі ще сотню запитань –

Чи зможу я відкрити очі, коли сонце проб'ється через мої штори?

Чи зможу відмовитись від фантазії, аби приземлитись поруч із тобою?

Чи зможу я жити у тиші, коли голоси зникнуть?

Чи буде мир на цьому світі?

Прошу почуй мене, бо я вже втомилась писати ці запитання кров'ю на твоїх вікнах, які ти завісив темними шторами, коли я заблукала у тому лабіринті, куди привели мене дивні голоси.