Коли береги Чосон омивало Східне море, а Країною вранішнього спокою правив великий імператор Ін Чен Хо, в маленькому селі у вбогій селянській родині народився хлопчик. Мати його вмерла при пологах, а батько на той час був у морі. Немовля забрала до себе сестра небіжчиці. Її чоловік насупився, важко зітхнувши: нащо йому ще один злидар, коли своїх п'ятеро! Але позаяк новонароджений був первістком і не мав ні братів, ні сестер, жінка наполягла, аби прихистити хлопчика, доки не повернеться його батько.

Минали місяці, минали роки, а дім на березі моря залишався порожнім. Батько Чаня (так назвали хлопчика), не повернувся. Чань зростав тихим слухняним дитям, і ось так само тихо й слухняно промайнуло десять літ. Понад усе хлопчик любив ходити в море, любив самотність і теплий морський вітер. Він часто сидів на краю свого морського човна й уявляв, що то великий корабель, а він – капітан. Мріяв про далекі краї й великі битви, тобто, про все те, про що мріють хлоп'ята його віку. Чань рідко замислювався над тим, як би могло скластися у нього життя, якби його батьки були живі. Він знав, що його місце зараз тут – у цьому човні, що неквапливо гойдається на хвилях. Брати і сестри вважали Чаня дивним й уникали його, а названа мати часто жаліла хлопчика й намагалась його приголубити, гадаючи, що таким чином Чань переживає загибель батьків. Її чоловік, Пак Хо, ніколи не розмовляв з Чанем, якщо не вважати тих випадків, коли навчав хлопчика рибалити або віддавав якісь розпорядження. Дружина картала чоловіка поглядом, не наважуючись сказати про це вголос, однак глава родини наче й не помічав її мовчазних докорів.

Чань, навпаки, був лише радий не брати участі в беззмістовних дитячих ігрищах й ухилявся від одноманітних родинних розмов. Часом, коли сонце заходило і Чань залишався сам-один на березі, дивлячись в далечінь, він відчував чийсь важкий погляд на своїх плечах, а коли обертався, бачив Пак Хо.Тоді Пак Хо похмурнів, важко зітхав і брів до будинку. Хлопчик залишався сидіти на березі допізна, навіть, траплялося, отак і засинав - на теплому морському піску біля води.

Та ось одного разу, коли Чань повернувся з риболовлі, йому сказали, що Пак Хо дуже хворий і невдовзі помре. "Ти повинен піти до нього, - мовила до Чаня мати, - він хотів тебе бачити". Чань пройшов до найдальшої кімнати, де перебував Пак Хо, й нерішуче зупинився перед порогом. Він побачив за напівпрочиненими дверима ліжко, на якому лежав Пак Хо, вкритий простирадлом.

- Підійди, Чаню, - мовив Пак Хо якимось хрипким неприродним голосом, аж Чань не повірив, що це голос Пак Хо.

Він підійшов до ліжка й подивився на вмираючого. Але не злякався його вигляду: бліда шкіра на випнутих кістках, запалі очі й тонкі тремтячі губи. Говорити йому було важко, але Пак Хо продовжував:

- Чаню, я не казав цього ні своїм дітям, ні дружині. Вони не зрозуміють. Жінки надто багато уваги приділяють почуттям, а твої брати й сестри дурні, хоча й більшість старші за тебе. Але ти, Чаню, ти зрозумієш. На березі стоїть мій човен, він набагато більший і міцніший, ніж твій. Він може вистояти в бурях, ти знаєш, як це зробити, я навчив тебе. Ти можеш пливти морем до берегів диких племен, в бік Південного океану. Лише пам'ятай: сезон тайфунів триває три місяці й тільки два тижні океан мовчить. І знову тайфуни три місяці правлять стихією. Але ти впораєшся. Пам'ятаєш, як ми ходили з тобою до островів Лао Цзи? – хлопчик кивнув. Пак Хо відкашлявся й продовжував. - Так ось, за островами Лао Цзи лежить земля Сонця. Це -земля богів. Там удосталь росте фруктів і вельможі ходять нарівні з селянами в білому вбранні, якого ми не мали ніколи. Там пальми вгинаються під важкими плодами, а іноземців вітають як своїх приятелів. Коли мені було стільки, скільки зараз тобі, я побачив Землю Богів і життя моє наповнилось сенсом. Я знаю, що ти мрієш попливти звідси, побачити нові землі... І я мріяв. Хто знає, Чаню, хто знає, може твоє життя буде сповнене пригод, як колись було зі мною. Але з часом, коли пал почне згасати, коли голос предків покличе тебе, ти повернешся туди, де народився. Усі ми повернемось до свого коріння, і коли-небудь голос наш приєднається до голосів предків... Знаєш, Чаню, коли ти бачитимеш море, то повинен пам'ятати ось що: я не помру, я розчинюсь всередині моря, як і всі наші предки – рибалки, я розмовлятиму з тобою вечорами, коли голос життя затихне і ти почуєш шепіт прибою.

Пак Хо важко закашлявся, потім кашель посилився, і він став хапати руками щось невидиме у повітрі, часто дихати й хрипіти. До кімнати вбігла дружина Пак Хо й випхала хлопчика за поріг, причинивши двері.

Пак Хо помер після заходу сонця. Як рибалку його спустили на очеретяному плоту в море, і коли очерет розмила вода, Пак Хо зник в глибині.

Чань, на відміну від решти родини, не журився з приводу смерті Пак Хо. Ні, не тому, що хлопчик його не любив. Радше, навпаки, Чань вдруге в житті втратив батька, до того ж непомітна, ненав'язлива любов між Пак Хо і Чанем була однією з найсильніших, які тільки могли бути між батьком і сином. Але Чань не тужив, бо туга – це непокірність почуттів. Хіба може рибалка, нездатний опанувати свої почуття, підкорити море?

Коли вся родина пішла спати, Чань зібрав речі, необхідні для виходу в море, взяв човен Пак Хо, який після його маленького човника видався йому плавучим будинком, й відчалив. Він стояв на кормі й дивився, як берег перетворюється на тонку сіру смужку.Серце його раптом стислось. Він не шкодував, що покидає родину й домівку, ні! Але всередині щось відчайдушно билось, наче зараз чогось не буде, чогось дуже важливого. І без отого важливого не знаєш, що тепер буде з тобою?..

Ніби зовсім не залишилось того, за чим ти йшов. Ніби увесь цей світ твій: і море, і вітер, і човен. Але ти не можеш це все узяти.

- Як же так... - сказав Чань, звертаючись до когось невидимого. – Адже це все моє!

Він не знав, яку відповідь хоче почути, не знав, і кому призначене питання. Чань знав одне: йому нічого більше бажати. Він був водночас щасливим і нещасним. Він заплющив очі. Десь поруч махнула крилами чайка. Він почув сплеск й навіть те, як її мокрі лапки пройшли по воді й відірвались від поверхні моря. Змахнула крильми. Ще раз змахнула, розмірено й неквапливо.

Легкий птах, теплий вітер. Скрипить щогла, хвилі б'ються об борт. Чань засміявся.

Уперше за довгі роки він засміявся так голосно й щиро, що чайка прокричала йому вслід. Чань закружляв палубою в якомусь дикому танці, наче чув музику, замахав руками, потім зупинився, втягнув у себе солоне морське повітря й опустився на дощату підлогу. Він раптом збагнув, що чекав цієї хвилини так довго, так довго! Він чекав на неї багато років, і ось – він йде до Землі Богів, як називають її тутешні. Чань занурив руку в солону воду і глянув на обрій. Перед ним виникли пальми, що хилились аж до землі, люди в білій одежі, великі звірі з важкими лапами й довгим носом, що, кажуть, торкається землі, птахи з казковими хвостами, як розкривають наче віяло, чистий жовтий пісок і синє небо з перистими хмарами...

Усе це так виразно постало перед ним, що Чаню здалося, ніби він там вже побував. Човен ішов прямо, не зменшуючи швидкості, віяв попутний вітер. Чань раптом відчув на своїх плечах важкий погляд. Він обернувся й побачив, як на нього дивиться ледь помітна смуга берега. Хлопчик подумав, що коли-небудь повернеться. Повернеться до братів та сестер, і до мами... Увечері, сидячи на березі, він розмовлятиме з морем, а море розмовлятиме з ним. І він буде мріяти про країни, людей, про битви, і погляд батька, й прибій, і щогли, рибальські човни, і коли-небудь, коли-небудь поїхати, й очікування цього, і трепет від того, що вже зовсім незабаром; так солодко, так добре думати про це, й чекати, й вірити, що ти - капітан свого маленького човна...

За кермом штурвалу стояв Чань. Попереду з'явилась смужка берега. З кожною хвилиною берег ставав усе вбижче, доки, нарешті, Чань не зміг розгледіти хатини й людей. Люди снували взад і вперед, лагодили щогли, складали вітрила й вихвалялись уловом. Чань прив'язав човен і відчув під ногами теплий сипкий пісок. Розчахнулись хатні двері й хлопчик побачив матір.

- Чаню, ми хвилювались, що ти так непомітно зник учора ввечері... Заходь, саме час обідати, - мовила вона й сховалась у темряві дому.

Чань посміхнувся й подивився назад, у бік моря. Полудневе сонце легким золотим покривалом вкрило узбережжя Чосон.

*Чосон (кор.) – країна вранішнього спокою, одна з назв Кореї.

Щиро дякую Галинi Пагутяк за переклад моєї розповіді "Страна утреннего спокойствия" на українську мову.