Стривай, послухай і мене.
Я кажу раз за разом це тобі,
Але не слухаєш ти мене.

Що трапилось зараз в тебе?

Душа... їй зараз погано, дуже важко, але не розумію я чому...
Так важко думати про все, що зараз повинно бути. Мені лячно, бо моє життя на грані, грані смерті та щасливого майбутнього. Я вже не впевнена, що зможу, бо серед мене щось погане відбувається. Відбувається саме те, що відчувала я у 19 року... у 17... Саме ця тяжесть йде до мене. Я ховаюсь від неї, як можу, але... Не можу я цього робити так довго, як повинно бути життя моє. Я слухаю свій розум, але він каже лише огидні речі. Наприклад, він каже, що я тварина, котра не заслуговує добрі речі. Що я повинна бути в могилі. Що я лінива та безнадійна.

Мій розум топчить мене, як будто я... Як будто мене не існує для нього... Будто він мене не кохає... Він мене вбиває. Він постійно щось мені каже, якісь мої дії нагадує ... Мої слова...

Мені лячно, бо я розумію те, що не зможу так довго його терпіти... Можу вбити я себе... Він це постійно робить, він постійно нагадує, хто я, де я, що не так і далі...

Знову я покладу на себе руки? Я цього не хочу, бо життя лише починається. Так чому мій розум мене вбиває? Чому він постійно щось нагадує? Я більш не можу, мені лячно. Він навіть зараз нагадує ту біль, яка не дає мені життя, він постійно це робить, постійно, постійно. Як його зупинити? Я хочу, щоб все було добре, щоб все в мене вийшло, але він вбиває мене, він не дає житти. Врятуйте мене, я гибну, я не можу нічого зробити. Я не хочу смерті, але я божеволію. ВРЯТУЙТЕ, ВРЯТУЙТЕ, ВРЯТУЙТЕ МЕНЕ, БУДЬ ЛАСКА.... будь ласка...