Сидить у вікна бабуся,
Із сивим, як срібло, волоссям.
На неї ретельно дивлюся,
Очі знайомі здалося.

Вона у вікно визирає,
Підперши своє підборіддя.
Неначе когось виглядає,
Із-за саду, з пишним суцвіттям.

Вона наче знає хвилину,
Коли з'явиться хоть під порогом.
Пригортає тарілку малини,
Запашну, що збирала за рогом.

Я не знаю її, але очі...
Наче мої - так можливо?
Можливо - це сон шепоче?
Мені щось потрібне, важливе.

Варто чекати!
Я знаю.
І жити, і існувати!
Від болю і горя вмирають.
Я знаю.
Тож варто чекати!