Кращою помстою є ваш величезний успіх.

© Френк Сінатра

Влада – це наркотик. Хто спробував його хоч раз – отруєний нею назавжди.

© Сэр Уінстон Черчилль

Помста не вихід, але прекрасна розвага.

© Невідомий автор

Я ненавиджу слабкість. Фізичну, моральну, душевну, ненавиджу слабкість у всіх її проявах, навіть у дітей, які за своєю природою змушені бути безпомічними.

Може, я жорстока, безсердечна, підступна та мерзотна, але не слабка.

Пальці з легкістю розгинаються – і я лечу донизу. Поки повз проносяться поверхи висотки, встигаю подумати: а що далі? «Тебе прижали, Евелін». Евелін? Дурне ім'я. Добре, що я не Евелін.

Хоробрість завжди межує з божевільністю. Я цю тонку грань знайти й не намагалась, тому що чхати хотіла на смерть і небезпеку. Адже лише божевільний прийде прямо до рук злішого ворога й стрибне з даху п'ятнадцятиповерхівки за хвилину до світанку.

Сонце вже майже зійшло. Коли тіло з моторошним хрустом врізається в мостову, перший промінь уже торкається того місця, де я висіла декілька хвилину тому. Свідомість вгасає усього на мить, але цього досить, щоб у грудях луснула маленька кулька терпіння, що й так встигла роздутися до неймовірних розмірів за останні декілька днів. Я хочу крові. Банально, по-дурному, дико хочу присмоктатися до пульсуючої артерії та пити, пити, пити... Поки в очах не потемніє від надлишку енергії, поки не почну захлинатися п'янкою рідиною, поки не впаду замертво у припадку ейфорії...

- Бісові Адамси, - бурчу я і буквально по шматочку збираю себе заново. Коли ти падаєш із п'ятнадцятого поверху вже вдесяте, не відчуваєш болю, просто методично підтягуєш до себе спочатку руки – кістки в них завжди зростаються швидше – потім ноги, потім даєш тілу ще декілька секунд для фінального етапу регенерації та підводишся.

Сопливі шістнадцятилітки впевнені в тому, що головний ворог вампіра – перевертень. Ні, дітлахи, ви помиляєтесь. Головний ворог вампіра – сонце. Воно пропалює шкіру й викликає з грудей хриплі крики, які ти зупинити не в силах. Найстійкіші з нас тримаються всього кілька хвилин, а потім починають кричати, молити про пощаду, клястись у вірності, просити про швидку смерть.

Коли мені було десять, я висунула руку на світло й вперше зрозуміла, що таке біль. І все одно не відчуваю до бідолах, що потрапили на сонце, ні краплі жалю. Це – слабкість. Якщо ти не спроможний здихатися неї, не показуй її.

«Бісові Адамси» - по-іншому назвати їх не можна – вже близько. Вони не стрибають з висоток, а користуються ліфтами і, як наслідок, гублять дорогоцінні секунди. Що мені дає ця перевага? Нічого. Усе одно ж знаю, що за поворотом на мене вже чекають вірні песики – полукровки. Коли вони встигли подружитись з мисливцями? Мені не цікаво, чому вони проти нас – це й так зрозуміло: у новому суспільстві не буде місця слабким створінням, у крайньому випадку, не в ролі повноцінних громадян. Я хочу знати, чому вони заодно з мисливцями. Надто сильна їжа та слабкуватий хижак – забавна суміш.

Сімейка Адамсів – найгірша з усіх. Древній клан мисливців, який вважає себе спасителем людства. Так, немов це не ми роками ховались по підвалах та склепах, куди нас милосердно пускали сердобольні відьми та перевертні, немов не нас знищували тисячами, немов не ми майже вимерли й змогли вижити тільки за допомогою Ліги.

Ліга – союз магів, перевертнів та вампірів, створений для захисту містичних створінь від вимирання. Це – формальна мета. Реальність дещо прозаїчніша: кожен з нас діє в інтересах свого виду та ладен у будь-який момент зрадити тимчасових союзників заради власної вигоди. Якщо міркувати тверезо, то однакова ненависть мисливців до всіх дітей Темряви – найміцніша обставина, яка зближує нас.

Увесь цей час я біжу. Біжу так швидко, як не бігала ще ніколи в житті, навіть п'яти сяють. Добре, що я не вирядилась у шкіру та мережива – довелося б зараз на бігу зривати з себе одежу, щоб не заважала. Цікава вийшла б картина... Взагалі-то, естетика – це те, що ми, вампіри, цінуємо навіть більше за власне життя. Кожен крок має виглядати красиво, в кожному русі – шарм і грація. Це і згубить нас колись – як діти малі, чесне слово!

Радує одне: завдання я виконала. Вбила старшого Адамса (схоже, дітлахи сильно любили батька й не намагались заволодіти його впливом, раз так сильно хочуть убити мене), вкрала мапи місця знаходження штабів мисливців, заради розваги спробувала на смак кров декілька вірних своїй справі винищувачів нечисті. Спостерігати за тим, як вони судорожно стріляють собі у скроню, щоб встигнути померти до того, як почнеться перетворення, було весело. А потім з'явились злі, як голодний перевертень, синки Адамса та зібрались зрешетити мене пулями з чистого срібла. Надто дороге задоволення!

Ніхто точно не знає, чому Асунсьон Ергуера сама визвалась виконувати брудну працю. Чому сама зробила фальшиві документи й укатила до Парижу нічним рейсом, чому пішла прямо до лігва ворогів, хоч знала, що це – пастка. Зате скоро всі дізнаються, що вона впоралась. Я впоралась. Жаль тільки, що занадто сильно загралася на даху. Пафосні слова, заливистий сміх у відповідь на: «Тебе прижали, Евелін». Дурні! Усі навкруги – останні ідіоти, що ніяк не можуть зрозуміти: я ніколи не програю. Більше – ні.

- Скоро схід сонця, - помічає середній з синків Адамса. – Здайся добровільно, Евелін, інакше спечешся. Повір, страта буде не такою болючою.

Я лише з посмішкою прибираю то один, то інший палець з перил. Це – останнє, що не дає мені впасти. Відхиляюсь назад та відчуваю, як вітер підхоплює край куртки.

- Тебе прижали, Евелін, - підхоплює молодший. Лише старший, тепер голова цієї зграї, мовчить і дивиться на мене. Ти усе розумієш, сонечко. Ти знаєш, що до вас потрапила не проста Евелін. Перед вами риба дещо більша, що може й до озера затягнути разом з вудкою. – Кровососи ніколи не зможуть перемогти нас!

- Невже? – опускаюся до відповіді. Молокосос! Ти виріс під час лживого панування людей. Проте не бійся, воно скоро скінчиться. – Ваш батько так не вважав, коли захлинався своєю кров'ю.

Хлопчак подається вперед, брати втримують його за комір куртки та відтягують назад. Маленька шавка, яку охороняють два здоровенних пітбулі. Дивлюся на старшого й бачу: він вже зрозумів, що я маю рацію.

Сьогодні я одна, а завтра буду на чолі армії створінь, яких ви змусили ховатися стільки років.

- Приємно було побалакати. Мені час іти! – дарую їм останню посмішку та розгинаю пальці.

Якщо виберусь, отримаю гарні бонусні бали в очах членів Вищої Ложі. Відверто кажучи, мені начхати і на Ложу, і на інших її членів – нехай хоч на вухах від радощів танцюють. Головне, що ще один крок до довгоочікуваної мрії зроблено.

Залишилось усього шість днів, так що зберись, Асу Ергуера, ти мусиш їх пережити.

...

- Це виключено. Масове знищення людей залишить нас без головного – їжі.

Холодний та надто жорсткий голос Камілли, немов гострий ніж, розрізає простір у залі, а м'який та тягучий, як рідкий мед, тембр Еллéн звучить солодко й ніжно.

- Ви спокійно можете харчуватись кролями та мишами.

- Я не дозволю жалюгідній шарлатанці принижувати нас, - Камілла ніколи не виходить із себе, лише сяяння винних очей – надзвичайно темних для вампіра – видає її невдоволення. Підвищити голос хоч на йоту – вже недостойно для її персони.

Я не можу точно сказати, що вони хочуть поділити: сфери впливу в новому суспільстві чи ліжко красеня Вінсенто. Якщо перше, то перемога безперечно залишиться за розсудливою вампіршею Каміллою, а якщо друге – відьма Еллен рано чи пізно забере своє. Цікаво, я одна розумію це? Цікаво, чи всі, що сидять за круглим старомодним столом, теж знають, у чому причина ворожнечі і які будуть наслідки?

Мене дратують усі до єдиного: по-ідіотські суворі перевертні, приторно-солодкі маги та відьми, холоднокровні вампіри. І начхати, що я одна з них.

Сказу не судилося вилізти на поверхню – не можна. Не має ніяких правил, які забороняють скочити та кричати на весь зал від відчаю, лише власна гордість. Бісова гордість, що кісткою стає поперек горла.

- Еллен, люба, Камілла має рацію, - м'яко помічає Вінсенто.

Мої губи мимоволі вигинаються у відпрацьованій до дрібниць посмішці, якої гідні лише обрані. А наймолодший з магів Ложі поки що був гідний такого заохочення від Асу Ергуера. Мені казали, що в нього вистачить розуму для того, щоб утриматись на плаву та не нажити ворогів. І тепер він довів це: зумів кинути кість і вампірші, і відьмі. Одну задобрив інтимним «люба», іншій дозволив перемогти в суперечці. Так, він стане гарним політиком, цей виряджений у пух і прах фокусник. Якщо, звісно, не стане перекривати кисень мені.

- Нам потрібна робоча сила та їжа, - продовжував маг. «Нам» - це не йому чи Еллен, а вампірам. Нам. – Настав час кинути виклик нахабам, що вигнали нас з верхівки. Надто довго ми ховались. Тепер вони стануть іграшками в наших руках.

Посміхаються усі. Навіть не емоціональні від слова «зовсім» вампіри. Помста – це те, що промовляють. Влада – те, що ми чуємо. Хто б що не казав, ми усі прагнемо лише панування над світом, кожен з нас готовий кинути іншого у вогонь, щоб правити одноосібно, тільки от тоді все рухне, як карточний будинок. Ми усі – три великі карти. Досить упасти одній – пропадуть усі.

Без магів не буде захисних заклять, які оберігають величні замки, останні пережитки минулого та теплі вогнища, де можуть пригрітись утомлені від нескінченної втечі вампіри та перевертні.

Без перевертнів не буде армії готових на все вбивць. Хтось же повинен покласти певну кількість життів на вівтар війни? Люди надто сильно люблять себе, щоб здатись без боротьби.

Без вампірів щезнуть усі необхідні дані, які так потрібні Лізі. Ми – шпигуни, таємні агенти, які зуміють дістати інформацію з-під землі. А якщо добросердна відьма поділиться еліксиром, що рятує від сонячних променів – узагалі універсальні агенти.

- Через шість днів усе скінчиться, - пресловутий альфа Гімалайської зграї теж вирішує вставити своє слово. – Вовки готові до війни. Завтра зі сходом сонця ми почнемо.

- Я була відсутня на попередніх засіданнях, - як тільки я розкриваю рота, усі одразу ж обертаються до мене. В очах – цікавість, на обличчях – повна байдужість. Суспільство контрастів, я бачу! – Хочу почути зміни у плані дій.

- Їх немає, міледі, - вампір справа від мене схиляє голову та з повагою дивиться спідлоба.

Собака без гідності та гордості! Що гріха таїти – усі молоді такі. Вони виросли у вік втечі та постійного страху за своє життя та ладні стелитись під ноги кожному, в кому чують силу. А я – сильна. За усі ті тисяча триста вісімдесят п'ять років, що я живу на світі, жодне створіння не посміло засумніватись у цьому. Асунсьон Ергуера, перший і останній нащадок великого та могутнього роду, стала гідною спадкоємицею своїх пращурів.

- Я думаю, не завадить повторити усі пункти, - Вінсенто теж киває мені – з пошаною, але не принижено, так, немов каже: «Ти сильна, я визнаю це, але часи змінюються. Поважай мене – й ми союзники». Я гарно читаю по очам і все розумію. Він хоче влади, а я – спокою. Ми домовимося. Можливо. – Завтра на світанку ми винищимо уряди ведучих країн світу та лідерів кланів мисливців, - маги та відьми вдоволено щулять свої майже однакові мигдалевидні очі. Зграя диких котів, які вже дещо дратують усіх. – Перевертні нападуть на мешканців великих міст та штаб-квартири мисливців, а вночі до них приєднаються вампіри. Ваша мета – страх.

Страх – це вже кліше. Ми завжди асоціюємось із чудовиськами, що нападають вночі. Ми – зло. І якщо серед магів та вовчат ще трапляються гарні та добродушні малі, то ми – абсолютне, чорне та непроглядне Зло. Серед нас нема «вегетаріанців» - дітей любовних романів, що каються та ненавидять себе, хлюпиків – пережитків минулого гуманного суспільства. І мені це подобається. Жорстокість – це як наркотик. Один раз спробуєш її – і вже не зможеш викорчувати.

...

Я прокидаюсь пізно. Одразу помічаю, що щось не так: я не одна у своїх кімнатах. Тягну носом та заспокоююсь: на балконі на мене чекає Вінсенто. Я не замислююсь над тим, навіщо він тут. Яка, до біса, різниця: все одно доведеться виконати будь-яке прохання, якщо, звісно, воно стосується справи. А якщо цей кіт вирішив спробувати свої кігті на мені, то я покажу, що броню сили пробити нелегко.

Тяга до естетики, недолік більшості вампірів, є і у мені. Не можна назвати це слабкістю, ні, це, певніше, примха, бажання створити видимість свого верховенства над іншими. В моєму випадку брехлива ілюзія не потрібна: я й так знаю, що розумніше, підступніше, красивіше, сильніше. Усі, хто міг зрівнятись з Асунсьон Ергуера, мертві чи ще не народились.

Я ліниво накидаю на плечі тонкий, майже прозорий халат. Він ховає тонку павутинку мережив нижньої білизни та м'якими складками лягає на стегна. Мені подобається, як карміновий колір гармонує з блідою шкірою, як на його фоні виділяється чорне волосся. Його колір такий насичений, що важко розгледіти окремі волосинки. Здається, немов на голові одна маса блискучої та ідеально рівної речовини.

Зупиняюсь за кілька дюймів від риси, що відділяє залитий сонцем балкон від схованої в тіні вітальні. Очі мага посміхаються, що змушує мене відчути секундну злість. Смійся, поки можеш, фокуснику. А вночі посміюся я.

Терпляче чекаю, поки він увійде до кімнати та засмикне штори, і лише тоді дозволяю собі розслабитись.

- Доброго ранку, Асу, - Вінсенто вітає мене поклоном та, не розгинаючись, ловить недбало витягнуту вперед руку. Це – як подачка за несказане «міледі».

Сторонньому спостерігачу ніколи не зрозуміти стосунків, які складаються між членами Ложі, та й я, чесно, теж іноді не до кінця розумію усі таємні змісти того чи іншого слова чи жесту. Проте зараз навіть ідіоту ясно, що ми змагаємось в умінні зачепити співрозмовника так, щоб він відчув непомітний і від того ще болючіший укол самолюбства.

- Рада вас бачити, Вінсенто, - я теж не додаю «мілорд» - він ще не доріс до такого привітання. До того ж, не я прийшла до нього зі справою. – Я сподіваюсь, у наших планах не виникли зміни? Ваш візит мене схвилював.

Брехня. І він це знає. Може, не помічає нещирості в голосі чи манері триматися, просто знає – фальш. Перший урок, який належить засвоїти в Ложі: усе навкруги – ілюзія, у яку ти повинен вірити. Робити вигляд, що віриш.

І він робить.

- О, я не хотів турбувати вас, - він піджимає губи та додає довгоочікуване: - Міледі.

Я заохочую його поглядом на відтінок тепліше й продовжую дивитися прямо в очі. Я майстер грати в «баньки», Вінсенто.

- Справа в тому, що мені на очі натрапила одна справа з вашою участю, - він, як і будь-який недосвідчений актор, усе-таки не може втриматись від вогнику тріумфу в очах. І саме з цієї іскри задоволення, мов, я спіймав тебе, видро, не вивернешся тепер, я розумію, щó він знайшов. Фокусник вирішив зіграти зі мною виставу? Що ж, ми приймаємо виклик. – Я дізнався, що ви було тісно пов'язані з Мікаелло Веспуччі, піратом та магом-бунтівником.

З моїх губ зривається подих – достатньо тихий та судорожний, щоб обманути дурня. Він знову вдоволено щулиться, а я не можу стримати внутрішнього злорадства. Торжествуй, гієно, я дозволяю тобі таку розкіш. Не ти перший і не ти останній, хто намагається розтопити серце Асунсьон Ергуера спогадами про давнішнє захоплення. Захоплення? Не бреши хоч самій собі, крихітко Асу. Ти, певно, кохала того пройдисвіта. Може, й досі кохаєш... По суті, яке це має значення? Бравий морячок загинув, як і всі твої друзі та коханці. Ти одна, люба. І ти – сильна.

- У мене є деякі листи,- продовжує Вінсенто. – Ви, певно, захочете мати їх у себе? Буде погано, якщо вони потраплять до рук ваших ворогів чи будуть прочитані широкими колами.

Зображувати з себе дуру – доволі цікава справа. Ти можеш побачити всі потаємні думки співрозмовника, який втрачає пильність, помітивши твою слабкість. О, якщо б ти знав, як сильно я ненавиджу слабкість! Бідолашний, дурний Вінсенто, ти теж попався до пастки Асу Ергуера.

Поки маг вимагає від мене всебічної підтримки, я обдумую свої подальші дії. Потрібно показати фокусникові, що він ще замалий для вистави з моєю участю. Цієї розкоші був гідний лише один маг – Мікаелло. Він вміло завершив перший акт, майже довів до апогею другий – і пав. Жаль.

Як тільки запевнений у моїй вірності Вінсенто йде, я дозволяю собі розреготатися. Голосно, переливчасто, майже щиро. Маг хоче, щоб Вашингтон та Нью-Йорк, найсмачніші шматочки США, дістались йому. Те, що усе східне узбережжя залишиться під владою самовпевнених чарівників – майже вирішена справа. Вона завершиться на останньому засіданні Ложі перед тим, як більшість з нас умчить до своїх нових володінь. Вінсенто хоче, щоб я впевнила вампірів віддати столицю та крупніше з міст Америки до його вмілих ручок. Я, чесно кажучи, так і збиралася зробити, але тепер... Тепер мстиве та зле створіння в середині потребує реваншу. Зуб за зуб, фокуснику. Спроба зіграти зі мною дорого коштує – плати за рахунками.

Чоловіча половина вампірячого суспільства давно в мене під каблуком. Перших двох днів мені вистачає на те, щоб затягнути до ліжка парочку з них, заохотити відкритим фліртом ще декількох і стрільнути поглядом у невдах, що залишилися. Інші чотири дні йдуть на те, щоб потоварищувати з жіночою половиною – це складніше, адже думає прекрасна стать, на жаль, завжди головою. З вампіршами не попліткуєш, з ними не можна обговорювати нічого, крім філософських тем. Напевно, я – досадний виняток з правила, тому що терплю цю екзекуцію лише заради задоволення своїх прагнень. Ох, Вінсенто, ти дорого заплатиш мені за це катування!

...

Перший день - смута.

- Бажаєте подивитись, міледі?

- Так, - чекаю, поки водій відчинить дверцята недорогого, але швидкого авто, навмисно безтурботно виходжу на вулицю. Асфальт, стіни, клумби, дерева – усе в спраглих, а де-не-де й свіжих плямах крові. Мене не нудить, як якогось хлопчака в десяти метрах попереду, я не відчуваю відрази, як мій водій-перевертень. Мені байдуже.

Вовк теж помічає бідолаху, який зігнувся пополам під якимось кущем, і збирається вже пристрелити його, проте я м'яко та рішуче кидаю: «Відставити». Сама йду до хлопця легким кроком. Туфлі вже залишають на асфальті червоні сліди – я навмисне вступила до калюжі крові й навіть дозволила собі розмазати рідину з таким п'янким ароматом по кинутій кимось газеті.

Контроль – це те, чого вампірів учать з дитинства. Я володію цим мистецтвом майже в ідеалі, тому нічим не видаю тієї жаги, що з'їдає мене зсередини. Я знову банально й дико хочу крові.

Хлопчина тільки злякано відповзає, побачивши мене. Про що думає це жалюгідне створіння? Воно боїться та сподівається, що я не одна з тих тварюк, що були тут недавно. Так, ти правий, друже, я – не одна з них. Я – гірше.

Сідаю навпочіпки поруч і дивлюся прямо йому у вічі – зелені, з прожилками темно-коричневого, по-дитячому великі та невинні. Як гарно, що я не вмію відчувати жалощів.

Усього одна мить, невловима для людського ока, потрібна для того, щоб впитися зубами в артерію та розплющити її, порвати, випустити на волю теплу кров. Я не хочу, щоб хлопець помер швидко, тому п'ю з вени на зап'ясті. Солонуватий присмак у роті асоціюється з ще одним, більш приємним – присмаком влади.

Усе навкруги напитано їм, навіть вітер, що апріорі не можна спробувати на смак. Мені подобається це відчуття. В голову приходять спогади, де я, у чоловічій одежі й порваних чоботях, йду вулицями нічного Лондона в надії, що мене не спіймають сьогодні. Ті часи позаду. Двадцять перше століття – гарний час для вампіра. Сучасні технології допомагають маскуванню, а безтурботні люди зовсім втратили пильність, повірили в те, що нас не існує. Нічого, ми доведемо протилежне. Вже довели.

Другий день – паніка.

Я дивлюся на людей, що метушаться внизу, й не можу втриматися від посмішки. Слабкі, жалюгідні створіння. Тепер ви будете ховатися й бігти куди очі дивляться. О, якщо б ви ще могли відчути той біль, що приносять сонячні промені!

Мені досить підняти очі, щоб побачити денне світило. Навіть через захисне скло, що не пропускає мерзотне світло, воно ріже очі, змушує невловимо кривитися. З вулиці долітають рідкі крики, хтось кличе на допомогу, чийсь вдоволений регіт розноситься вулицею та злітає догори, відлунням відбиваючись від близько розташованих стін будинків.

- Тобі страшно? А я боялась кожен день свого життя, мерзотнику! – верещить чийсь голос – і я чую неприємний хрускіт кісток, що ламаються. Якась відьмочка зі скаженим вогнем у жовтих кошачих очах розлючено встромляє тонкий дамський кинджал у руку своєї жертви.

- Залиш його! – інший маг хапає свою подругу за руку та недбало відштовхує стікаючу кров'ю людину.

- Вони заплатять за все! – кричить відьма.

Я не можу спостерігати за ними без посмішки: молоді та надто гарячі фокусники, які за усі минулі сторіччя були скривджені менше за всіх, поводяться як ідіоти. Помста – це страва, яку подають холодною. Навіщо кидатися на слабких створінь, немов цепні собаки? Набагато приємніше спостерігати за усім звідси, із захищеного товстим склом кабінету, та не бруднити рук.

Третій день – слабкий опір.

Люди – як мурахи. Щоб ти не робив, вони все одно зуміють вижити та полізуть до усіх щілин, пристосуються до будь-якої отрути, обійдуть усі пастки, залишать потомство та знову стануть піщинкою в оці.

Проте цей день ще не настав. Жалюгідний опір, організований залишками мисливців, ми зламали швидко. Достатньо було лише захопити в полон парочку дітлахів та на очах у новоспечених борців випити з них усю кров. Дивно, але я не відчувала насолоди, коли дивилася в розширені від жаху очі людей. Вони вважають нас убивцями, останніми тварюками, але чомусь забувають про наших дітей, які були безжально вбиті уві сні, про невинні жертви їх упередження.

Тут, як в історії про Монтеккі та Капулетті, немає певної причини ворожди. Ми просто ненавидимо одне одного, тому що так заведено. Вони змушували нас ховатися протягом багатьох сторіч, а ми крали їх дітей уночі. Вони вішали наші закатовані тіла на перепутті, а ми нищили цілі села. І хто ж з нас тепер невинний?

Більше немає жертв. Ми усі по вуха у крові. Рахунок зрівняно.

Четвертий день – втеча.

Що робить загнаний у куток звір? Він біжить. Знає, що це кінець, але все одно мчить геть, подалі від своїх переслідувачів.

Я йду навмисно повільно. Так, щоб парочка попереду встигла піддатися надії. Хай вони думають, що я не дожену їх, хай дивляться одне одному у вічі зі сліпою вірою в диво – так навіть цікавіше.

Вони добігають до повороту, озираються назад – і завмирають від жаху. А я вже стою поруч, так близько, що відчуваю слабкі відголоски їх дихання у себе на щоках. У ніздрі б'є запах поту й крові; перше мене дратує, друге – підбиває до дій.

У такі моменти мені хочеться наслідувати приклад скажених від люті юнаків та піддатися бажанню нарешті отримати розрахунок за зроблені кривди. Один змах руки – і дівчина падає біля моїх ніг. Хлопець навіть не дивиться на неї, раптом зривається з місця та тікає, спотикаючись, майже падаючи, захлинаючись криком паніки, гадаючи, що я не дожену його. Ось вони, люди. Егоїстичні, жалюгідні створіння.

Нічого, я доберусь і до тебе, друже.

Роблю крок уперед і відчуваю, як під підбором хрустять суглоби пальців на руці моєї сьогоднішньої жертви. Її крик лунає вулицею, а я насолоджуюся їм. Саме так я кричала, коли засновник бісової сімейки Адамсів устромляв срібні кілки мені в руку. Методично, один за одним, не пропускаючи ні однієї ділянки шкіри.

- Боляче? Нічого, - присідаю навпочіпки поруч із нею та кривлюся від нової порції криків. – Т-с-с-с... - торкаюсь пальцями її підборіддя, де шкіра м'яка, немов у немовляти; потім опускаю руку нижче та намацую пульсуючу артерію. – Знаєш, як це, коли тебе катує мисливець? – губи мимоволі розпливаються в хижій усмішці, показуючи смертоносні ікла, а жалюгідна тварюка у моїх ніг знову скавучить. – Нічого, я покажу...

Ця нічка буде довгою. Я ж маю право записати на свій рахунок хоч одне замордоване тіло? Помста – небезпечна річ. Ти багато разів повторюєш собі, що не станеш піддаватися їй, не дозволиш засліпити себе, а потім зриваєшся. Ось так просто, немов хтось натискає спусковий гачок – і понеслась. Скажена гонка, де ти тонеш у власних помислах.

П'ятий день – безвихідність та відчай.

Відчай – найцікавіше з людських почуттів. Особливо якщо спостерігаєш його в мисливця.

Мені подобається дивитися, як захисники людей вдаються до відчаю та з кожним кроком провалюються у трясину безвихідності все більше й більше. Вони вже знають, що програли, тому що увесь цей час несвідомо підозрювали, яку силу намагались стримати та винищити. Мисливці вже тоді розуміли, що рано чи пізно прийде помста.

Мисливці впевнились у тому, що казки про слабких та безпомічних магів, перевертнів та вампірів – брехня. Навіть кровопивці, що бояться сонця, змогли помститися їм, стали нічним жахіттям, зробили те, чого не змогли часом надто чутливі вовки та фокусники – показали істинне обличчя Зла. Ми – сама жорстокість. Навіть голодний перевертень, побачивши безпомічне немовля, засумнівається. А вампір уб'є одразу, не замислюючись.

Безвихідність – ось що ми дали людям. Це – наша зброя.

Шостий день – покірність долі та прийняття невідворотного.

Бачити, як ті, що кілька днів тому при твоїй появі кидались геть без тями, покірно сидять на місці та дивляться тобі у вічі – дивно та нудно. Шостий день, останній етап на шляху до влади, став для мене найбільш утомлюючим.

Люди скорились, перестали тікати, ховатися, шукати зброю. Помста втратила усілякий сенс. Навіщо вбивати зламану людину? Вона вже нікчема, її не треба перетворювати на криваве місиво, щоб довести свою силу. Вона визнає свою слабкість та дивиться на тебе без остраху, в її очах лише прохання закінчити швидше.

І цей погляд, спокійний, відсторонений, змушує десь у глибині душі ворухнутись щось давно забуте. Людське.

...

Як і було обіцяно, до заходу сонця шостого дня усе скінчено. Люди зломлені, подавлені, розрізнені. Я була у Плімуті, колись славному містечку на узбережжі, й сама носилась вулицями з диким виєм: від нього кров стигла в жилах у бідолашних, загнаних у куток городян. Я пила кров так, як любила це робити в ті спокійні дні, коли не тікала від мисливців: жадібно, багато, з дикою насолодою. Єдине, що було мені противно – розпущені вампірші, які думали, що набагато цікавіше спочатку звабити жертву, а потім вже висмоктати з неї усі соки. Мерзота...

Стара сказала б: «О часи, о звичаї!» - і рухнула на підлогу з інфарктом. Я – не стара. Мені тисяча триста вісімдесят п'ять, і я все ще молода та повна сил. Мені начхати на те, що коять тридцятилітки. Нехай хоч задихнуться у своїх насолодах, а я буду відчувати ейфорію, коли побачу обличчя фокусника Вінсенто на останньому засіданні.

Це – моя розпуста. Я й ці малолітні звірята, що нарешті відчули смак свободи – ланки одного ланцюга. Тільки от вони десь у самому низу, а я сиджу на вершині. Ми схожі, навіть наші думки можуть бути ідентичні, тільки я мічу вище. Я – вище. Навіть після моєї смерті їм мене не обійти.

Недостатньо жити так, щоб тобою захоплювалися, потрібно навіть після смерті залишити незриме відчуття своєї присутності, грізного рока. Воно буде говорити – не смій прагнути висоти Асу Ергуера, інакше впадеш. Згориш, як мільйони інших до тебе.

...

До замку я повертаюся пізно й майже запізнююсь на засідання Ложі. По дорозі зустрічається знайома відьма, вона з радістю – з фальшивою радістю – допомагає з нарядом. Гарно, коли у тебе є магія – не потрібно переодягатися, вставати з ліжка, щоб поїсти. Помах руки – й будь-яке бажання буде виконано.

Вампірам подобається латекс. Це – стереотип.

Вампіри обожнюють мережива. Це – реальність.

Моя сукня тоне у мереживах – відьмочка знайшла пролом у броні та зуміла розтопити серце для вдячності. Я вкотре дивуюсь смаку магів – завжди бездоганному та відповідаючому усім нормам вампірячої естетики. Вони немов створені для того, щоб бути нашими стилістами. Непогана ідея, жаль, не схвалять...

Колір гречаного меду, піна мережив, декольте та легкі рукава – усе сидить як влите – такі вже особливості виду.

Ось хто ми – не вищі створіння, а всього лише один із біологічних видів на планеті Земля. Тільки ми – більш сильна категорія, та, що здобула нарешті конкурентоспроможність. Як ми могли ховатися в тіні стільки років? Як можливо, що ми, ті, хто ще тиждень тому не смів висунути носа зі своїх підвалів, стали хазяями планети?

Правду кажуть про те, що стадо не може без пастуха. Навіть зграї потрібен вожак. Навіть банда не може без отамана. Прийшов вождь – і ми піднялись. Жаль тільки, вождь помер, а залишилась Ліга – його дитина, горда та самозакохана, впевнена в собі, необережна. Скільки вона протримається на плаву? Коли знову загине в пучині слабкості? Хто стане айсбергом, що потопить це судно? Мені не цікаво. Головне, що мене на новому «Титаніку» не буде.

- Ми досягли своєї мети, - Роджер, гарний стратег та вмілий лицемір, який першим удостоївся честі стати моїм коханцем у ці шість днів, обводить присутніх спокійним поглядом. – Більшість питань ми вже вирішили. Залишилось останнє – області Нью-Йорку та Вашингтону.

Вінсенто кидає на мене погляд, що передчуває перемогу, я заспокійливо посміхаюся. Вампіри теж скалять зуби: вони знають, чим скінчиться афера мага.

Єдине, що мені подобається у суспільстві кровосмокчущих – солідарність. Бісова солідарність, яка завжди об'єднує нас проти спільного ворога. Приниження одного з нас – не просто особисте обурення. Це камінь у город усього виду, виклик, не прийняти який – негідно. Я натиснула на головний важіль впливу й досягла свого. Нехай ми егоїсти до мозку кісток, нехай ми ще вчора варті були перегризти одне одному глотки за місце в підвалі на світанку чи краплю крові з горлянки жертви, нехай ми в глибині душі ненавидимо одне одного за давні кривди, але ми все одно залишаємося родиною. Єдиною, яка може бути. Тією, що не кине на розтерзання вовкам навіть найненависнішого свого родича.

- Нам хотілося б вислухати дуку перевертнів, - я кажу це так, як кажуть відьми – тихо, м'яко, приторно. Вінсенто починає хвилюватися та закидає ногу на ногу. Його пальці нервово стукотять по столу. Він боїться мене, боїться, що не зможе впоратися з виставою, яку розіграв.

Вже не впорався. Я не граю за чужими правилами, друже. Більше – ні.

- Вовки підтримають будь-яке рішення кровопивць, - басистим рокотом розноситься залом. Альфа виніс свій вердикт.

І знову фрази з двояким змістом. Ти принижуєш нас та підтримуєш, а ми не можемо сказати й дурного слова.

- Чи це розумно? – Еллен, явно посвячена у план Вінсенто, імовірно, має від усього цього свою користь, тому кидає неспокійний погляд на перевертня.

- О так! – вступаю до гри я. Підбадьорююча посмішка усипляє пильність фокусників. Хай думають, що це хитрий хід. Дурні! Невже вони сподіваються, що їм добровільно віддадуть такий лакомий шматочок?

- Ми поділились з собаками апетитною кісткою у вигляді західних відрогів Гімалайських гір, а вони віддали нам свій голос, - метафора Роджера змушує щенят зціпити зуби та мовчки проковтнути образу. Влучний рикошет, я схвалюю. – Ми вирішили, що справедливо буде віддати Нью-Йорк та Вашингтон тому, хто багатьом пожертвував заради Ложі та Ліги й усією душею вірний нашій справі.

Роджер дивиться на Вінсенто. Усі дивляться на Вінсенто, лише я з посмішкою підбираю сукню та з шумом відсуваю стілець, щоб устати. Фінальний акт, панове, вистава Асу Ергуера досягла своєї кульмінації.

- Вампіри та перевертні вважають найбільш гідним претендентом на володіння вищезазначеною областю Асунсьон Ергуера.

Присмак влади. Те приємне почуття, на яке я підсіла, як на наркотик, відчувається кожною клітиною тіла. Ось те, заради чого варто боротися.

Помста – дитяча іграшка.

Влада – серйозний козир у рукаві.