Андерсон зробив крок уперед, немов пориваючись щось сказати, та не встиг: я в одну мить скочила, відчувши сильний страх і відразу, забилась у куток і витягнула вперед руку. Я сама корила себе за такий поспіх: тепер він, напевно, відчує подвійну насолоду! Андерсон, тим не менш, знову відійшов на те саме місце. Я не втрималась і тихо зітхнула з полегшенням, трохи розслабившись. Він прийшов, щоб знову мучити мене? Тоді чому мовчить і не наближається до мене?

Будь ласка, нехай він піде!

- Завтра ти залишишся тут, - нарешті промовив Андерсон.

- Ні,- швидко відгукнулась я і здригнулася від думки, що мені доведеться ще один день провести в компанії цього ненормального. Так, тепер я по-справжньому боюся його, тому що Джеймс уже довів мені, що може зробити. Не здивуюся, якщо в нього серйозні проблеми з психікою!

- А я сказав - так, - відрізав Андерсон. Його тон став жорстким і невмолимим, а я відчула себе зацькованим звірятком, яке тремтить перед хижим звіром. Він немов грає з жертвою: то намагається бути спокійним, то спалахує безконтрольним гнівом, то стає м'якшим, то знову холодним і неприступним як скеля...

- Ні, - глухо повторила я і відвернулася. Нехай він сильніше за мене, нехай я в його владі, нехай до смерті налякана... і все одно не можу нічого зробити з собою. Слова протесту немов самі собою вирвались назовні.

- Ти й на ноги не встанеш, - заперечив чоловік, на мій подив, знову спокійно та майже люб'язно (і я б, напевно, повірила в це, якби не була знайома зі справжнім Андерсоном).

- Від коли тебе це хвилює? - не витримала я. Голос був ще слабким, але, тим не менш, голосним. Я сама вразилась тому, як він брав то низькі, то високі нотки, ламався, як в істериці. Хоча до цього, напевно, не довго: ще кілька хвилин - і мені точно стане погано. - Я щось не помітила, щоб ти хвилювався весь час, поки я сиділа в тій довбаній комірчині! - заверещала я, відчайдушно розмахуючи руками.

Андерсон подався вперед, нахилився наді мною і сперся ліктями на матрац так, що його очі опинились на одному рівні з моїми. Я важко проковтнула ком у горлі й відчайдушно вчепилась пальцями в ковдру. В носі зрадницьки защипало, і я зціпила зуби, щоб не зарюмсати. Сподіваюся, він не помітив у моїх очах сліз, які вже готові були хлинути нестримним потоком.

- Хочеш повторити?

У його хижих темних очах була лише холодна жорстокість, у темряві мені здалося, що в них немає зіниць - лише суцільна чорна пустка. Нижня губа зрадницьки затремтіла, я відчула, як по щоці скотилась перша сльоза.

Залиш мене. Йди геть.

Я заперечливо похитала головою. Плечі тремтіли від ледь стриманих ридань, ще секунда - і я впаду в істерику...

- Ти нічого не можеш зробити, Грін, - продовжував Андерсон. - Одне моє слово - і ти залишишся тут назавжди. Повір мені, про тебе ніхто не буде хвилюватися.

Він має рацію. З Еліс я посварилась, тепер вона, в силу свого характеру, не стане мені дзвонити ні в якому разі. З коледжу мене просто виключать, а якщо і виникнуть проблеми, Андерсон їх прибере, я впевнена. Лише одна людина, можливо, буде шукати мене - Едвард. А йому навряд чи вдасться щось зробити...

- І якщо я сказав, що ти будеш тут, то ти будеш тут.

Я знову заперечливо похитала головою. Можливо, моя нервова система постраждала надто сильно, тому що зараз я поводжуся як... як...

"Як ідіотка", - підказав внутрішній голос, а я не могла з ним не погодитись.

- Я бачу, ти недостатньо понятлива... - протягнув Джеймс так, немов все це перетворювалось для нього на веселу гру. - Тоді, мабуть, я замкну тебе тут, а щоб ти не викинула ще який-небудь фокус, виставлю охорону. Тобі ж так більше подобається, чи не так? - куточки його губ тронула легка злісна посмішка, від вигляду якої я здригнулася.

- Як ти можеш бути настільки... - я запнулась, не в силах підібрати гарне слово. - Настільки безсердечним і... і жорстоким! - я дивилась на нього з такою ненавистю, на яку лише були здатні мої запалені мізки, сильно постраждалі після замкнення в комірчині. - Тобі подобається спостерігати за тим, як руйнується чуже життя! - продовжувала я, не помічаючи, як посуворішали риси Андерсона і як його руки повільно стискаються в кулаки. - У тобі немає нічого людського! І побачена мною папка це доводить! Ти мерзенний!

Я судомно хапала ротом повітря, а по щоках текли гарячі сльози. Ця тирада дозволила мені виговоритись, але полегшення чомусь не принесла. Ненависть до чоловіка, що стояв переді мною, лише посилювалась із кожною секундою, мені так хотілося виказати йому в обличчя все, що думаю, але тепер, коли така можливість випала, всі підготовлені фрази вилетіли з голови. Що це змінить? Нічого. Я можу скільки завгодно ненавидіти Джеймса Андерсона і все одно залишуся його полоненою.

- Ти просто чудовисько, - зітхнула я і схлипнула. Я не встигла більше нічого сказати: рука Джеймса різко здійнялася вгору - і мою щоку обпік гострий біль від ляпаса.

Я впала на ліжко і схопилась рукою за щоку. Захлинаючись сльозами, ридала, уткнувшись в ковдру й не в силах поворухнутись. Проте на цьому нічого не скінчилося: Андерсон схопив мене за волосся, змушуючи піднятись і знову дивитись на нього. Все перед очима розпливалося, кисню навкруги стало катастрофічно мало. Як тоді, у комірчині...

- Слухай сюди, ідіотко, - пророкотав чоловік, наблизивши своє обличчя до мого. Його очі блищали в темряві, а губи були стиснуті в тонку лінію, і я мимоволі провела паралель з диким звіром, зараженим сказом. - Я не збираюсь нянчитись з тобою і відкачувати після припадків, особливо якщо ти кожного разу будеш виводити мене з себе! Якщо вже тобі так хочеться - вали в свій довбаний коледж. І не дай Боже, - тут його обличчя прийняло особливо жахливий вигляд, а пальці, що обхопили моє волосся, зімкнулись міцніше, - ти викинеш ще щось.

...

Я смикнула спідницю і зайняла вільне місце з краю, щоб одразу ж уткнутись в телефон. Ніхто не звертав на мене уваги тому, що в аудиторії було небагато студентів. Крім мене, на лавах спереду розташувалась група відмінників з конспектами, на задніх рядах дрімали одинокі "ранні пташки". Кілька людей щось завзято обговорювали біля кафедри, а Селена Фідж малювала на дошці й час від часу вкидала слівце у розмову.

Я вирішила, що краще за все буде поїхати з будинку якомога раніше, що я зробила. Всю ніч я не зімкнула очей, роздумуючи про те, що мені тепер робити. Залишатись далі в будинку Андерсона не хотілось зовсім, тому зараз в моєму рюкзаці лежали запасні джинси, толстовка й кілька футболок. Можливо, це нерозумно, проте я так більше не можу. Мені набридло кожну секунду боятись того, що двері раптом відчиняться і на порозі з'явиться він.

- Теа? Все добре?

Я підняла очі й сховала телефон у кишеню. До мене підсіла Аліса Сейдж, одна з небагатьох моїх подруг у коледжі.

- Де ти була? - продовжувала допитуватись Сейдж. - Еліс сказала, що ви посварились, і відмовилась зі мною розмовляти.

- Я трохи захворіла, - збрехала я і спробувала посміхнутись. - Знаєш, у мене зараз дуже багато роботи, я сильно втомлююсь.

- Тоді навіщо себе так мучити? - зі співчуттям протягнула дівчина. - Відпочила б ще кілька днів.

- А як я потім буду складати екзамени? - заперечила я і одразу ж подумала про те, що в них вже немає сенсу: про вступ до "Парсонс" можна забути. Якщо, звісно, не вдасться здихатись Андерсона...

Аліса знизала плечима, схопила сумку і встала, щоб пересісти на інший ряд, де на неї вже чекали подруги.

...

- На сьогодні все, - вчитель привітно посміхнувся нам і заходився збирати свої книги. Аудиторію одразу ж наповнив шум голосів, усі поспішали до виходу, щоб скоріше потрапити додому. Я вийшла майже останньою, відчайдушно роздумуючи, що робити далі. Раптом мені в голову прийшла прекрасна ідея, і я, попрощавшись з учителем, пішла прямо до бібліотеки.

Я зайняла найтихіший вугол і заходилась робити домашнє завдання. Коледж зачиниться о сьомій, тоді піде й бібліотекар. Він ніколи не перевіряє приміщення перед тим, як зачинити двері, так що я цілком можу сховатись за однією з полиць і переночувати тут. У нас у бібліотеці як раз недавно поставили кілька м'яких шкіряних канап і крісел.

Час тягнувся жахливо повільно. Я прослухала весь плейлист з музикою разів десять, напевно, встигла зробити все домашнє завдання, а стрілка годинника все ще була між п'ятіркою і шестіркою. Похмурі думки знову оволоділи моєю свідомістю. В своєму кутку, з обох сторін оточена полицями, я почувалася некомфортно, одразу згадувались події вчорашнього дня.

І все-таки, навіщо я так потрібна Андерсону? Уява малювала картини з детективних романів, яких я перечитала; мені раптом згадалася Еліс. Ми не бачились уже майже три дні (якщо не вважати обмін похмурими поглядами протягом сьогоднішніх уроків), і мені дійсно не вистачає її. Якщо б я лише могла розповісти все подрузі! Може, Еліс і здається безтурботною дурепою, але я можу впевнено стверджувати, що це лише зовнішня оболонка, оманливе "перше враження". Вона куди більш догадлива й розумніша за мене й точно змогла б підказати вихід з ситуації...

А що як спробувати втекти вночі? Може, тоді охоронці Андерсона вже не будуть чергувати біля виходу? Я озирнулась до вікна й обережно підняла жалюзі, щоб роздивитись задній двір. Біля хвіртки, немов два бовванчики, стояли люди в чорному. Я тихо вилаялась і повернулась до прочитання заданого параграфа. Матеріал ніяк не хотів укладатись у голові, тому скоро я роздратовано відклала підручник і поклала голову на руки. Годинникова стрілка наближалась до шостої.

Я встала з місця й підійшла до полиці. Першою на очі потрапила "Гордість та упередження" Джейн Остін, і я без зайвих роздумів узяла книгу з полиці, знову примостившись у кутку. Може, хоч читання відволіче мене від думок про Андерсона?

...

Читання не допомогло забути все, що сталося в будинку. Мені часто доводилось перечитувати кожен абзац по кілька разів, щоб зрозуміти сенс рядків, тому що погані думки постійно лізли в голову.

Коли бібліотекар нарешті пішов, я відклала вбік роман і перемістилась на канапу. Рюкзак довелося використовувати як подушку, а толстовку - як ковдру. І все ж це краще, ніж провести безсонну ніч у будинку Андерсона!

Проте заснути мені сьогодні, схоже, не суджено. Як тільки я заплющила очі, неприємні думки знову полізли в голову, а разом із ними у свідомість пробрався й образ ненависного Джеймса. Що як Андерсон вирішить обшукати коледж і знайде мене? Що як він зраз піде до поліції і звинуватить мене в крадіжці? А якщо він все-таки якось потрапить до коледжу й змусить мене повернутись до будинку? Що Джеймс може зі мною зробити? Так, останнім часом надто багато в моєму житті "але", "якщо", "чому" і "що"...

Наслідки мого вчинку будуть жахливими. Але нічого не зробиш: вибір зроблено, назад шляху немає. Повернутися тепер - нерозумно й дуже небезпечно. Спіймавши себе на думці, що постійно думаю лише про Андерсона, я роздратовано перемкнулась на більш важливі проблеми. Що я буду робити далі? Не можна ж вічно ховатися в коледжі! Так, спати на канапі не так уже й погано, а на перерві можна встигнути сходити в душ у спортзалі, але невже це можна назвати нормальним життям? І що я буду їсти весь цей час? Єдиний недолік коледжу - відсутність їдальні. А на солодощах з автомату в коридорі я довго не протягну й рано чи пізно отримаю собі виразку шлунку.

Від думки про їжу я раптом відчула сильний голод. У рюкзаці знайшлись вафлі й пляшка лимонаду, так що поки непокоїтись не було про що. Спустошивши всі свої запаси, я знову лягла і згорнулась у клубочок. Дідько, от би заснути!

...

Я прокинулась рано. Сон був коротким і тривожним, тому я почувалася вижатим лимоном. Як же гарно було б зараз опинитись у своїй затишній квартирі, в ліжку, й тільки-но розплющувати очі, очікуючи дзвінка стривоженої Еліс, яка поспішає нагадати мені про те, що до уроку залишилось п'ятнадцять хвилин...

Я швидко переодяглась у джинси і футболку з дірками на плечах, зібрала всі речі в рюкзак і змахнула крихти з канапи. Потім повернула роман Джейн Остін на полицю й поспішила сховатись у своєму кутку. І вчасно: через кілька хвилин клацнув замок, у приміщенні почулись тихі кроки бібліотекаря. Почекавши, поки він піде до підсобки, я кинулась до дверей. Дякувати Богу, в коридорі нікого не залишилось, тому я спокійно дісталась спортзалу. Потрібно прийняти душ, поки в коледжі ще мало людей, а потім повернутись у вестибюль і зробити вигляд, немов я тільки прийшла.

Якщо честно, я ніколи і в страшному сні не могла уявити, що буду ось так ночувати в бібліотеці. Куди котиться моє життя?