Розділ 6
Я прокинулась не від яскравих сонячних променів, а від жахливого холоду, що панував у приміщенні. Може, в ті короткі хвилини, поки я намагалась сфокусувати туманний погляд на навколишньому середовищі, я й перебувала у стані блаженного забуття, але як тільки до мене дійшло, що сталося цієї ночі, сонне заціпеніння як рукою зняло.
Я різко сіла на ліжку, з панікою озираючись навсібіч. Я була в спальні Андерсона, зовсім одна. Щільні штори заважали сонячному світлу проникати в приміщення, ковдра сповзла на підлогу, а я сиділа, злякано кліпаючи очима, і намагалась зрозуміти те, що відбувається. Єдина думка, що сформувалась у голові, говорила: твою мати, Грін!
- Боже мій, - розгулебно промимрила я і закрила обличчя руками. Всі спроби заспокоїтись занурили мене у ще більшу паніку, а про те, що робити далі, я вирішила за краще взагалі не думати.
Нарешті я знайшла в собі сили повільно сповзти на підлогу, підібрати свою сукню і, завернувшись у ковдру, обережно визирнути в коридор. На щастя, він був порожнім, тож я безперешкодно чкурнула у свою кімнату й одразу ж замкнулась зсередини. Лише тоді я змогла полегшено зітхнути й притулилась спиною до дверей. Боже мій, що я накоїла! Хочеться провалитись під землю, тільки б ніколи більше не зустрічатись з Андерсоном!
Незважаючи на докори сумління, в голову все ж пробрались й інші думки: якщо я прокинулась одна, то куди подівся Джеймс? Чому він пішов?
Усе тіло боліло, але цей біль був не дратуючим, а навіть приємним. Я залишила ковдру на підлозі й пішла в душ. У дзеркало дивитись не хотілось, але варто було мені кинути в нього короткий погляд - і вже неможливо було відірвати очей. Уперше я без зайвих роздумів могла назвати себе по-справжньому гарною: злегка скуйовджена темна шапка кучерів, блискучі очі, припухлі губи, які від цього здаються ще більш привабливими, здоровий рожевий колір обличчя. Я струснула головою і відкинула волосся назад. На шиї красувався невеликий ліловий засос. Дідько! Я тепер навіть на вулицю вийти не зможу!
Про це я вирішила подумати потім. Та й взагалі, про все я подумаю потім, а поки потрібно просто прийняти душ. Холодна вода на цей раз здалась приємною, хоча взагалі я не переношу прохолодний душ.
- Про що ти взагалі думала? - поцікавилась я у свого відображення перед тим, як вийти з ванної.
З відчинених дверей на терасу потягнув протяг, тому я зябко наїжачилась і поспішила змінити рушник на сукню-толстовку болотного кольору - це перше, що втрапило мені під руку.
- Дідько, дідько, дідько! - я роздратовано зачинила двері, і в кімнаті одразу стало тепліше. - Що мені робити?
Дожила, я вже сама з собою розмовляю!
- Потрібно зателефонувати Еліс, - нарешті вивела я і потерла перенісся, наївно вважаючи, що це допоможе розумовому процесу. Не знаю, що гірше - прокинутись поруч із Андерсоном чи на самоті.
Я знала, що уїдливих коментарів і, звісно, лайок з боку подруги не уникнути, але зараз мені просто необхідно було хоч з кимось порадитись і спитати: що мені робити далі?!
- Ало, Теа? - голос у Еліс був заспаний і трохи хрипкий. - Якщо ти вчора пішла раніше за всіх, це не значить, що в інших відмінили похмілля з усіма обтяжуючими наслідками! Чого телефонуєш так рано?
- Еліс, я дурепа, - відповіла я і присіла на край ліжка, знову поновлюючи докори сумліня. До речі, на годиннику було вже більше дванадцяти. Слава Богу, що сьогодні вихідний!
- Це помітно, - підтвердила Еліс і, перш ніж я встигла обуритись, продовжила: - Що знову сталося?
- Здогадайся з трьох разів, - уїдливо відгукнулась я, щоб помститися подрузі за повну згоду з моїм висновком щодо власної дурості.
Нерозумно було сподіватись, що вона одразу ж почне переконувати мене у зворотному й заспокоювати. Еліс Хейлі з тих, хто скаже всю правду в обличчя, нехай від того й стане ще гірше. Якщо чесно, я потребую саме такої людини: того, хто буде говорити мені все, як є, і тикати носом у всі помилки.
- Теа, якщо ти вирішила завести собі персональну гадалку, то це явно не до мене! - з легким роздратуванням промовила Еліс. - Я вже втомилась розгрібати ваші з Джеймсом суперечки, будь ласкава, скажи прямо: що зробив цей кретин? - у голосі дівчини прозвучав такий скептицизм втомленої життям людини, що я мимохіть посміхнулась і трохи розслабилась. Можливо, все не так уже й погано...
- Добре, тоді все по порядку, - зібравшись з духом, я важко зітхнула й приступила до розповіді про вчорашні події. Від спогадів про підслухану розмову в грудях щось боляче кольнуло. - Коли я повернулась, то підслухала розмову Едварда і Джеймса. Едвард, він... - я замовкла і глибоко зітхнула. В носі зрадницьки защипало, проте я все-таки взяла себе в руки. Не можна плакати зараз. - Він хотів на мене посперечатись.
- Що?! - негайно відреагувала Еліс. Мої слова, схоже, подіяли краще за будь-які таблетки від головного болю. - От дідько, Теа, я не це мала на увазі, коли говорила, що тебе оточують одні придурки!
- Дуже смішно, - невдоволено протягнула я і спохмурніла. - Якщо й так, то я в цьому не винна!
- Сподіваюсь, ти послала обох і зараз збираєш валізи? - підозріло спитала Хейлі, а я відповіла лише важким зітханням і жалібним схлипом. Якби! - Теа, ти дурепа! - так і не дочекавшись відповіді, вивела подруга, а я подумки нагородила її медаллю за кращу дружню підтримку в жирних лапках.
- Ти навіть не уявляєш, яка. Слухай далі, - похмуро відгукнулась я. - Джеймс відмовився сперечатись, і тоді я розкрила свою присутність, вигнала Едварда, а потім...
- Стій, - перервала мене Еліс, потім у слухавці щось зашурхотіло, і дівчина пояснила: - Валеріану вип'ю, а то вже здогадуюсь, що було далі.
Я не втрималась від посмішки. Як у неї це виходить: підтримувати мене навіть зараз і піднімати настрій?
- А потім Джеймс поцілував мене, - я завалилась на бік і уткнулась обличчям у подушку, відчуваючи, як палають щоки.
- Га? - хладнокровно поцікавилась Еліс: видно, валеріана подіяла прекрасно.
- І ми переспали, - скоромовкою закінчила я і заплющила очі, сподіваючись, що це врятує мене від докорів подруги. Щоки палали, і мені не хотілось прибирати від обличчя рятівну подушку, щоб не бачити свою червону фізіономію. Як же соромно!
- Теа... у мене просто немає слів... - у слухавці почулось судомне зітхання, а потім щось знову зашурхотіло. - Хочеш випити?
- Ні, - я відсахнулася від телефону, як від вогню. Саме після рішення трохи випити я потрапила до лікарні зі струсом мозку!
- А я хочу. Врахуй: говорити з Цербером будеш у тверезому вигляді, - розвела руками подруга. Ця перспектива налякала мене набагато більше струсу, тому довелось зібрати всю волю в лукак, щоб не погодитись на пропозицію. - Знаєш, я вражаюсь твоєму вмінню знаходити неприємності на... кхм... відповідне місце!
- Талант, - жалібно писнула я, все ще вивчаючи білосніжку наволочку.
- Не посперечатися, - зітхнула подруга. - А Ромео твій де?
- Пішов, - я знову прийняла сидячу позу, щоб вислухати думку подруги про цей факт якомога уважніше. У слухавці почулись якісь нечленороздільні звуки, а потім Еліс здавлено вилаялась.
- Тобі відразу сказати, що це зазвичай означає? - пробурчала вона. - Теа, ну як? Як можна було переспати з ним?!?
- Я теж ставлю собі це питання, - не без гіркої іронії відповіла я.
Відривчастий стук у двері змусив мене підскочити і з жахом втупитись у зачинені двері.
- Еліс, я тобі перетелефоную, - мертвим голосом промимрила я, про себе молячись, щоб це був хто завгодно, лише не Джеймс.
- Щасти тобі, - зітхнувши, відгукнулась Еліс і поклала слухавку.
- Хто там? - обережно запитала я, дивлячись на двері так, наче з-за них ось-ось вискочить голова чудовиська. Будь ласка, тільки не Андерсон!
- Сніданок, міс Грін.
У мене з душі наче камінь звалився.
- Та-ак... - полегшено протягнула я і одразу ж замовкла: на підлозі біля дверей все ще валялась ковдра зі спальні Андерсона. - Хвилину, я... е-е-м... - я скочила на ноги й заходилась судомно пхати ковдру під ліжко. Нарешті мені це вдалося, я спішно пригладила волосся й змусила себе подумки порахувати до десяти. Звісно, нерозумно було думати, що ніхто ще не в курсі того, що сталося вчора, та надія вмирає останньою, чи не так?
Коли я, все ще червона, як рак, відчинила двері, міс Бром огледіла мене неприязно-оцінним поглядом і мовчки пройшла до письмового столу, де й залишила піднос із їжею. Так, судячи з її поведінки, весь будинок уже повний пліток та пересудів. Прекрасно, я остаточно вляпалась!
Та покоївка не промовила і слова і вийшла так само мовчки, як і зайшла. Як тільки її кроки затихли десь унизу сходів, я підскочила до причинених дверей і замкнула їх. Це, взагалі-то, було смішно: Андерсон уже заходив сюди, коли я замикалась зсередини.
Чому я, власне, так боюся зустрічі з ним? Якщо взяти себе в руки і заспокоїтись, можна першою почати розмову і сказати, що те, що сталося між нами, нічого не змінює. Адже, в будь-якому разі, він скаже те саме... Чомусь зараз мені не хотілось плакати й бити посуд в істериці, незважаючи на розуміння того, що мене використовували. Я не дозволяла собі навіть думати про інший варіант, тому що надія - річ небезпечна. Чим більше вона вкорінюється в серці, тим болючіше потім усвідомити реальний стан речей.
...
Я обережно відчинила двері в коридор і визирнула в щілину. Абсолютна тиша й порожнеча навкруги заспокоїли мене, я тихо вийшла з кімнати і поправила сукню-толстовку, щоб складки капюшону сховали засос на шиї.
Сама не знаю, чому не залишилась сидіти в кімнаті. Покінчивши зі сніданком, я десь із годину намагалась знайти собі заняття, та всі спроби пішли прахом. Жахлива духота теж не стимулювала бажання сидіти у приміщенні, тому я вирішила непомітно пройти в альтанку чи на заднє подвір'я, в сад. Спускатись до басейну зовсім не хотілось, щоб не чіпати спогади про вчорашню ніч. Дідько, я навіть не пам'ятаю, як опинилась у спальні!
Як тільки я ступила на сходи і перевела погляд униз, усе бажання кудись іти миттю випарилось. На найнижчій сходинці стояв Андерсон, точніше, він піднімався вгору, поки не побачив мене. Кілька секунд я кліпала очима і намагалась зрозуміти вираз обличчя чоловіка, проте потім збагнула, що поки в мене ще є шанс повернутись до кімнати й уникнути неприємної розмови.
Першою отямившись від заціпеніння, я розвернулась і кинулась назад, при цьому відчуваючи, як щоки заливає зрадницький рум'янець. Але я не встигла: Джеймс, як завжди, виявився швидшим. Коли я вже перетнула поріг своєї кімнати і відчула себе в безпеці, у щілину дверей просунулась нога Андерсона.
- Прибери ногу, - тихо попросила я і почервоніла ще більше.
- І не подумаю, - за дверима почулось щось на кшталт насмішкуватого форкання, я заплющила очі й опустила голову, але двері не відпускала. Звісно, так він і відступить! Схоже, нам все ж доведеться поговорити...
Першою заговорити я все-таки не зважилась і просто продовжувала підпирати двері плечем, сподіваючись, що все вирішиться якось само-собою. Напевно, багато моїх помилок сталося саме через таку безглузду надію на випадок, і я, як не дивно, не могла з собою нічого зробити.
Нарешті Андерсону, схоже, набридло стояти просто так. Він різко навалився на двері і в одну мить відчинив їх, так що я не встигла відреагувати, відлетіла назад і втратила рівновагу. Балансуючи на п'ятах, я зрозуміла, що зараз точно впаду, і у відчаї замахала руками в надії зачепитись хоч за щось. Тоді Джеймс, моментально оцінивши ситуацію, протягнув руку і схопив мене за зап'ястя. Тепер моєю головною метою було не послизнутись. Я з усіх сил шаркала ногами в улюблених кедах з дуже сковзкою підошвою, що, звичайно, не придавало стійкості.
Ось мені вдалося поставити одну ногу так, щоб нарешті піднятись і вирівнятись. Я зробила крок убік і опустила очі, Андерсон не спішив відпускати моє зап'ястя. Глибоко вдихнувши і видихнувши, я подумки заходилась запевняти себе в тому, що поговорити просто необхідно, і чим швидше це станеться - тим краще.
- Щодо вчорашнього... - невпевнено почала я і з опаскою кинула нерішучий погляд на Джеймса. Той стояв з непроникним обличчям і спопеляв мене уважним поглядом, який не виражав нічого. Ось як?! Як у нього це виходить?
На відміну від свого співбесідника, я не могла похвалитись крижаним спокоєм. Мої щоки зрадницьки палали, очі бігали туди-сюди, долоні спітнили, а губи пересохли, так що я час від часу облизувала їх. Потрібно заспокоїтись. Нічого страшного не станеться, адже так?
Внутрішній голос як завжди заперечував: зараз Андерсон скаже, що я була всього лише іграшкою, і на цьому будь-які наші взаємини закінчаться. Я поспішила відігнати такі думки подалі й вирішила, що накручувати себе теж неправильно і краще спочатку поговорити, а потім уже робити якісь висновки. Тим більше, знаючи Джеймса, я можу з упевненістю сказати, що на його обличчі не завжди відображені справжні емоції, і, можливо, зараз ця байдужість - усього лише маска, захист від навколишнього світу.
Мовчанка затягувалась, а я ніяк не могла наважитись знову перервати її. Нарешті нерішучість і сум'яття відступили. Я прикрила очі і відчула, як по тілу розливається роздратування.
- Скажи мені прямо: це щось означає? - тихо, але впевнено запитала я. А він, немов щоб помучити мене, вагався із відповіддю, не перериваючи зорового контакту. Осі у його очах майнув лукавий вогник - і одразу ж згас.
- Про що ти? - Андерсон дивився на мене без тіні посмішки, серйозно і навіть здивовано. На секунду в моїй голові майнула думка, що все, що відбулося вночі, мені просто примарилось, проте я одразу ж відігнала її. Та він просто з мене знущається!
Я роздратовано скрипнула зубами і спробувала висмикнути свою руку - Джеймс навіть не поворухнувся, немов раптом перетворився на кам'яну стіну. Як я не намагалась, чоловік не послаблював хватки, тож скоро я зовсім зневірилась, що зможу звільнитись від його пальців.
Я закопилила губи й відвернулась. Чому він не може просто сказати мені правду? Я вже готова була почути навіть грубі слова, яких боялась більше за все, тільки б він не мовчав! Мовчання - гірше за катування, воно таїть у собі невідоме, а невідоме несе марний страх. Я не хочу боятись!
- Що ти хочеш від мене почути, Грін? - нарешті промовив Джеймс усе тим же байдужим тоном. - Що я використовував тебе?
Моє серце пропустило удар. У голові вже сформувалося гірке "так і знала", та Андерсон продовжував:
- Цього ти точно не почуєш, тому що... - він замовк, немов зважуючи наступні слова, а потім тихо вилаявся і помітив: - Ви, жінки, так полюбляєте все ускладнювати!
- Тобто я повинна була просто мовчати? - одразу ж обурилась я і обернулась до чоловіка. Тепер з його обличчя нарешті спала маска байдужості: її змінило легке роздратування. Схоже, нормально поговорити нам все ж не вдасться. - Знаєш, я не стану мовчати! - у запалі продовжувала я. Чомусь його попередні слова зачепили мене, і я вже не могла стриматись: фрази самі собою вистрибували назовні. - Мені набридло мовчати! "Не смій мені заперечувати", "замовкни", "годі", "не роби цього", "ти не посмієш", - процитувала я. - Може, годі мене постійно затикати і командувати мною?
Андерсон відкрив було рота, щоб щось сказати, але роздумав і зробив крок уперед, загрозливо нависаючи наді мною.
- Звісно, я хочу знати, що все це означає! - продовжувала я, дивлячись на нього знизу вгору. - Думаєш, те, що ми переспали після всього цього - нормально? Ти мене ненавидиш, я знаю! - я зробила паузу, щоб набрати в легені побільше повітря. Можливо, все йому висказати - не зовсім правильне рішення, зате так я, принаймні, зможу його розізлити й вивести на відверту розмову. Жаль, що це єдиний спосіб дізнатись правду! - Чому ти тримаєш мене у своєму будинку? Тільки не потрібно мені говорити, що все ще боїшся, ніби я сдам тебе поліції! - я із презирством пирхнула, усім своїм виглядом показуючи, що ні за що не повірю в це.
- Годі, - процідив чоловік, сильніше стиснувши моє зап'ястя. Я мимохіть скрикнула і покосилась на свою руку, вже червону від хватки Андерсона.
- Пусти! - скрикнула я. Ніякої реакції на мої слова не було. - Джеймсе! - я піджала губи й у відчаї заходилась бити чоловіка в груди вільною рукою. - Мені боляче!
- Чому ти така вперта?! - закричав Джеймс, так що я мимоволі злякалась: у його очах було щось безумне, лячне. Він дивився на мене з погрозою і жалем, так, немов... Я навіть не знаю, з чим порівняти цей погляд!
- Тому що я хочу знати правду! - відгукнулась я, ледь не плачучи. Відчай і паніка повністю заволоділи мною, я вже не роздумувала, лише намагалась вирвати в нього свою руку.
- Та кохаю я тебе, дурепа! - у сказі вигукнув Андерсон. Не встигла я зрозуміти сенс почутих слів, а він уже жадібно вп'явся в мої губи.
Bạn đang đọc truyện trên: Truyen247.Pro