Chào các bạn! Vì nhiều lý do từ nay Truyen2U chính thức đổi tên là Truyen247.Pro. Mong các bạn tiếp tục ủng hộ truy cập tên miền mới này nhé! Mãi yêu... ♥

Розділ 6

Я прокинулась не від яскравих сонячних променів, а від жахливого холоду, що панував у приміщенні. Може, в ті короткі хвилини, поки я намагалась сфокусувати туманний погляд на навколишньому середовищі, я й перебувала у стані блаженного забуття, але як тільки до мене дійшло, що сталося цієї ночі, сонне заціпеніння як рукою зняло.

Я різко сіла на ліжку, з панікою озираючись навсібіч. Я була в спальні Андерсона, зовсім одна. Щільні штори заважали сонячному світлу проникати в приміщення, ковдра сповзла на підлогу, а я сиділа, злякано кліпаючи очима, і намагалась зрозуміти те, що відбувається. Єдина думка, що сформувалась у голові, говорила: твою мати, Грін!

- Боже мій, - розгулебно промимрила я і закрила обличчя руками. Всі спроби заспокоїтись занурили мене у ще більшу паніку, а про те, що робити далі, я вирішила за краще взагалі не думати.

Нарешті я знайшла в собі сили повільно сповзти на підлогу, підібрати свою сукню і, завернувшись у ковдру, обережно визирнути в коридор. На щастя, він був порожнім, тож я безперешкодно чкурнула у свою кімнату й одразу ж замкнулась зсередини. Лише тоді я змогла полегшено зітхнути й притулилась спиною до дверей. Боже мій, що я накоїла! Хочеться провалитись під землю, тільки б ніколи більше не зустрічатись з Андерсоном!

Незважаючи на докори сумління, в голову все ж пробрались й інші думки: якщо я прокинулась одна, то куди подівся Джеймс? Чому він пішов?

Усе тіло боліло, але цей біль був не дратуючим, а навіть приємним. Я залишила ковдру на підлозі й пішла в душ. У дзеркало дивитись не хотілось, але варто було мені кинути в нього короткий погляд - і вже неможливо було відірвати очей. Уперше я без зайвих роздумів могла назвати себе по-справжньому гарною: злегка скуйовджена темна шапка кучерів, блискучі очі, припухлі губи, які від цього здаються ще більш привабливими, здоровий рожевий колір обличчя. Я струснула головою і відкинула волосся назад. На шиї красувався невеликий ліловий засос. Дідько! Я тепер навіть на вулицю вийти не зможу!

Про це я вирішила подумати потім. Та й взагалі, про все я подумаю потім, а поки потрібно просто прийняти душ. Холодна вода на цей раз здалась приємною, хоча взагалі я не переношу прохолодний душ.

- Про що ти взагалі думала? - поцікавилась я у свого відображення перед тим, як вийти з ванної.

З відчинених дверей на терасу потягнув протяг, тому я зябко наїжачилась і поспішила змінити рушник на сукню-толстовку болотного кольору - це перше, що втрапило мені під руку.

- Дідько, дідько, дідько! - я роздратовано зачинила двері, і в кімнаті одразу стало тепліше. - Що мені робити?

Дожила, я вже сама з собою розмовляю!

- Потрібно зателефонувати Еліс, - нарешті вивела я і потерла перенісся, наївно вважаючи, що це допоможе розумовому процесу. Не знаю, що гірше - прокинутись поруч із Андерсоном чи на самоті.

Я знала, що уїдливих коментарів і, звісно, лайок з боку подруги не уникнути, але зараз мені просто необхідно було хоч з кимось порадитись і спитати: що мені робити далі?!

- Ало, Теа? - голос у Еліс був заспаний і трохи хрипкий. - Якщо ти вчора пішла раніше за всіх, це не значить, що в інших відмінили похмілля з усіма обтяжуючими наслідками! Чого телефонуєш так рано?

- Еліс, я дурепа, - відповіла я і присіла на край ліжка, знову поновлюючи докори сумліня. До речі, на годиннику було вже більше дванадцяти. Слава Богу, що сьогодні вихідний!

- Це помітно, - підтвердила Еліс і, перш ніж я встигла обуритись, продовжила: - Що знову сталося?

- Здогадайся з трьох разів, - уїдливо відгукнулась я, щоб помститися подрузі за повну згоду з моїм висновком щодо власної дурості.

Нерозумно було сподіватись, що вона одразу ж почне переконувати мене у зворотному й заспокоювати. Еліс Хейлі з тих, хто скаже всю правду в обличчя, нехай від того й стане ще гірше. Якщо чесно, я потребую саме такої людини: того, хто буде говорити мені все, як є, і тикати носом у всі помилки.

- Теа, якщо ти вирішила завести собі персональну гадалку, то це явно не до мене! - з легким роздратуванням промовила Еліс. - Я вже втомилась розгрібати ваші з Джеймсом суперечки, будь ласкава, скажи прямо: що зробив цей кретин? - у голосі дівчини прозвучав такий скептицизм втомленої життям людини, що я мимохіть посміхнулась і трохи розслабилась. Можливо, все не так уже й погано...

- Добре, тоді все по порядку, - зібравшись з духом, я важко зітхнула й приступила до розповіді про вчорашні події. Від спогадів про підслухану розмову в грудях щось боляче кольнуло. - Коли я повернулась, то підслухала розмову Едварда і Джеймса. Едвард, він... - я замовкла і глибоко зітхнула. В носі зрадницьки защипало, проте я все-таки взяла себе в руки. Не можна плакати зараз. - Він хотів на мене посперечатись.

- Що?! - негайно відреагувала Еліс. Мої слова, схоже, подіяли краще за будь-які таблетки від головного болю. - От дідько, Теа, я не це мала на увазі, коли говорила, що тебе оточують одні придурки!

- Дуже смішно, - невдоволено протягнула я і спохмурніла. - Якщо й так, то я в цьому не винна!

- Сподіваюсь, ти послала обох і зараз збираєш валізи? - підозріло спитала Хейлі, а я відповіла лише важким зітханням і жалібним схлипом. Якби! - Теа, ти дурепа! - так і не дочекавшись відповіді, вивела подруга, а я подумки нагородила її медаллю за кращу дружню підтримку в жирних лапках.

- Ти навіть не уявляєш, яка. Слухай далі, - похмуро відгукнулась я. - Джеймс відмовився сперечатись, і тоді я розкрила свою присутність, вигнала Едварда, а потім...

- Стій, - перервала мене Еліс, потім у слухавці щось зашурхотіло, і дівчина пояснила: - Валеріану вип'ю, а то вже здогадуюсь, що було далі.

Я не втрималась від посмішки. Як у неї це виходить: підтримувати мене навіть зараз і піднімати настрій?

- А потім Джеймс поцілував мене, - я завалилась на бік і уткнулась обличчям у подушку, відчуваючи, як палають щоки.

- Га? - хладнокровно поцікавилась Еліс: видно, валеріана подіяла прекрасно.

- І ми переспали, - скоромовкою закінчила я і заплющила очі, сподіваючись, що це врятує мене від докорів подруги. Щоки палали, і мені не хотілось прибирати від обличчя рятівну подушку, щоб не бачити свою червону фізіономію. Як же соромно!

- Теа... у мене просто немає слів... - у слухавці почулось судомне зітхання, а потім щось знову зашурхотіло. - Хочеш випити?

- Ні, - я відсахнулася від телефону, як від вогню. Саме після рішення трохи випити я потрапила до лікарні зі струсом мозку!

- А я хочу. Врахуй: говорити з Цербером будеш у тверезому вигляді, - розвела руками подруга. Ця перспектива налякала мене набагато більше струсу, тому довелось зібрати всю волю в лукак, щоб не погодитись на пропозицію. - Знаєш, я вражаюсь твоєму вмінню знаходити неприємності на... кхм... відповідне місце!

- Талант, - жалібно писнула я, все ще вивчаючи білосніжку наволочку.

- Не посперечатися, - зітхнула подруга. - А Ромео твій де?

- Пішов, - я знову прийняла сидячу позу, щоб вислухати думку подруги про цей факт якомога уважніше. У слухавці почулись якісь нечленороздільні звуки, а потім Еліс здавлено вилаялась.

- Тобі відразу сказати, що це зазвичай означає? - пробурчала вона. - Теа, ну як? Як можна було переспати з ним?!?

- Я теж ставлю собі це питання, - не без гіркої іронії відповіла я.

Відривчастий стук у двері змусив мене підскочити і з жахом втупитись у зачинені двері.

- Еліс, я тобі перетелефоную, - мертвим голосом промимрила я, про себе молячись, щоб це був хто завгодно, лише не Джеймс.

- Щасти тобі, - зітхнувши, відгукнулась Еліс і поклала слухавку.

- Хто там? - обережно запитала я, дивлячись на двері так, наче з-за них ось-ось вискочить голова чудовиська. Будь ласка, тільки не Андерсон!

- Сніданок, міс Грін.

У мене з душі наче камінь звалився.

- Та-ак... - полегшено протягнула я і одразу ж замовкла: на підлозі біля дверей все ще валялась ковдра зі спальні Андерсона. - Хвилину, я... е-е-м... - я скочила на ноги й заходилась судомно пхати ковдру під ліжко. Нарешті мені це вдалося, я спішно пригладила волосся й змусила себе подумки порахувати до десяти. Звісно, нерозумно було думати, що ніхто ще не в курсі того, що сталося вчора, та надія вмирає останньою, чи не так?

Коли я, все ще червона, як рак, відчинила двері, міс Бром огледіла мене неприязно-оцінним поглядом і мовчки пройшла до письмового столу, де й залишила піднос із їжею. Так, судячи з її поведінки, весь будинок уже повний пліток та пересудів. Прекрасно, я остаточно вляпалась!

Та покоївка не промовила і слова і вийшла так само мовчки, як і зайшла. Як тільки її кроки затихли десь унизу сходів, я підскочила до причинених дверей і замкнула їх. Це, взагалі-то, було смішно: Андерсон уже заходив сюди, коли я замикалась зсередини.

Чому я, власне, так боюся зустрічі з ним? Якщо взяти себе в руки і заспокоїтись, можна першою почати розмову і сказати, що те, що сталося між нами, нічого не змінює. Адже, в будь-якому разі, він скаже те саме... Чомусь зараз мені не хотілось плакати й бити посуд в істериці, незважаючи на розуміння того, що мене використовували. Я не дозволяла собі навіть думати про інший варіант, тому що надія - річ небезпечна. Чим більше вона вкорінюється в серці, тим болючіше потім усвідомити реальний стан речей.

...

Я обережно відчинила двері в коридор і визирнула в щілину. Абсолютна тиша й порожнеча навкруги заспокоїли мене, я тихо вийшла з кімнати і поправила сукню-толстовку, щоб складки капюшону сховали засос на шиї.

Сама не знаю, чому не залишилась сидіти в кімнаті. Покінчивши зі сніданком, я десь із годину намагалась знайти собі заняття, та всі спроби пішли прахом. Жахлива духота теж не стимулювала бажання сидіти у приміщенні, тому я вирішила непомітно пройти в альтанку чи на заднє подвір'я, в сад. Спускатись до басейну зовсім не хотілось, щоб не чіпати спогади про вчорашню ніч. Дідько, я навіть не пам'ятаю, як опинилась у спальні!

Як тільки я ступила на сходи і перевела погляд униз, усе бажання кудись іти миттю випарилось. На найнижчій сходинці стояв Андерсон, точніше, він піднімався вгору, поки не побачив мене. Кілька секунд я кліпала очима і намагалась зрозуміти вираз обличчя чоловіка, проте потім збагнула, що поки в мене ще є шанс повернутись до кімнати й уникнути неприємної розмови.

Першою отямившись від заціпеніння, я розвернулась і кинулась назад, при цьому відчуваючи, як щоки заливає зрадницький рум'янець. Але я не встигла: Джеймс, як завжди, виявився швидшим. Коли я вже перетнула поріг своєї кімнати і відчула себе в безпеці, у щілину дверей просунулась нога Андерсона.

- Прибери ногу, - тихо попросила я і почервоніла ще більше.

- І не подумаю, - за дверима почулось щось на кшталт насмішкуватого форкання, я заплющила очі й опустила голову, але двері не відпускала. Звісно, так він і відступить! Схоже, нам все ж доведеться поговорити...

Першою заговорити я все-таки не зважилась і просто продовжувала підпирати двері плечем, сподіваючись, що все вирішиться якось само-собою. Напевно, багато моїх помилок сталося саме через таку безглузду надію на випадок, і я, як не дивно, не могла з собою нічого зробити.

Нарешті Андерсону, схоже, набридло стояти просто так. Він різко навалився на двері і в одну мить відчинив їх, так що я не встигла відреагувати, відлетіла назад і втратила рівновагу. Балансуючи на п'ятах, я зрозуміла, що зараз точно впаду, і у відчаї замахала руками в надії зачепитись хоч за щось. Тоді Джеймс, моментально оцінивши ситуацію, протягнув руку і схопив мене за зап'ястя. Тепер моєю головною метою було не послизнутись. Я з усіх сил шаркала ногами в улюблених кедах з дуже сковзкою підошвою, що, звичайно, не придавало стійкості.

Ось мені вдалося поставити одну ногу так, щоб нарешті піднятись і вирівнятись. Я зробила крок убік і опустила очі, Андерсон не спішив відпускати моє зап'ястя. Глибоко вдихнувши і видихнувши, я подумки заходилась запевняти себе в тому, що поговорити просто необхідно, і чим швидше це станеться - тим краще.

- Щодо вчорашнього... - невпевнено почала я і з опаскою кинула нерішучий погляд на Джеймса. Той стояв з непроникним обличчям і спопеляв мене уважним поглядом, який не виражав нічого. Ось як?! Як у нього це виходить?

На відміну від свого співбесідника, я не могла похвалитись крижаним спокоєм. Мої щоки зрадницьки палали, очі бігали туди-сюди, долоні спітнили, а губи пересохли, так що я час від часу облизувала їх. Потрібно заспокоїтись. Нічого страшного не станеться, адже так?

Внутрішній голос як завжди заперечував: зараз Андерсон скаже, що я була всього лише іграшкою, і на цьому будь-які наші взаємини закінчаться. Я поспішила відігнати такі думки подалі й вирішила, що накручувати себе теж неправильно і краще спочатку поговорити, а потім уже робити якісь висновки. Тим більше, знаючи Джеймса, я можу з упевненістю сказати, що на його обличчі не завжди відображені справжні емоції, і, можливо, зараз ця байдужість - усього лише маска, захист від навколишнього світу.

Мовчанка затягувалась, а я ніяк не могла наважитись знову перервати її. Нарешті нерішучість і сум'яття відступили. Я прикрила очі і відчула, як по тілу розливається роздратування.

- Скажи мені прямо: це щось означає? - тихо, але впевнено запитала я. А він, немов щоб помучити мене, вагався із відповіддю, не перериваючи зорового контакту. Осі у його очах майнув лукавий вогник - і одразу ж згас.

- Про що ти? - Андерсон дивився на мене без тіні посмішки, серйозно і навіть здивовано. На секунду в моїй голові майнула думка, що все, що відбулося вночі, мені просто примарилось, проте я одразу ж відігнала її. Та він просто з мене знущається!

Я роздратовано скрипнула зубами і спробувала висмикнути свою руку - Джеймс навіть не поворухнувся, немов раптом перетворився на кам'яну стіну. Як я не намагалась, чоловік не послаблював хватки, тож скоро я зовсім зневірилась, що зможу звільнитись від його пальців.

Я закопилила губи й відвернулась. Чому він не може просто сказати мені правду? Я вже готова була почути навіть грубі слова, яких боялась більше за все, тільки б він не мовчав! Мовчання - гірше за катування, воно таїть у собі невідоме, а невідоме несе марний страх. Я не хочу боятись!

- Що ти хочеш від мене почути, Грін? - нарешті промовив Джеймс усе тим же байдужим тоном. - Що я використовував тебе?

Моє серце пропустило удар. У голові вже сформувалося гірке "так і знала", та Андерсон продовжував:

- Цього ти точно не почуєш, тому що... - він замовк, немов зважуючи наступні слова, а потім тихо вилаявся і помітив: - Ви, жінки, так полюбляєте все ускладнювати!

- Тобто я повинна була просто мовчати? - одразу ж обурилась я і обернулась до чоловіка. Тепер з його обличчя нарешті спала маска байдужості: її змінило легке роздратування. Схоже, нормально поговорити нам все ж не вдасться. - Знаєш, я не стану мовчати! - у запалі продовжувала я. Чомусь його попередні слова зачепили мене, і я вже не могла стриматись: фрази самі собою вистрибували назовні. - Мені набридло мовчати! "Не смій мені заперечувати", "замовкни", "годі", "не роби цього", "ти не посмієш", - процитувала я. - Може, годі мене постійно затикати і командувати мною?

Андерсон відкрив було рота, щоб щось сказати, але роздумав і зробив крок уперед, загрозливо нависаючи наді мною.

- Звісно, я хочу знати, що все це означає! - продовжувала я, дивлячись на нього знизу вгору. - Думаєш, те, що ми переспали після всього цього - нормально? Ти мене ненавидиш, я знаю! - я зробила паузу, щоб набрати в легені побільше повітря. Можливо, все йому висказати - не зовсім правильне рішення, зате так я, принаймні, зможу його розізлити й вивести на відверту розмову. Жаль, що це єдиний спосіб дізнатись правду! - Чому ти тримаєш мене у своєму будинку? Тільки не потрібно мені говорити, що все ще боїшся, ніби я сдам тебе поліції! - я із презирством пирхнула, усім своїм виглядом показуючи, що ні за що не повірю в це.

- Годі, - процідив чоловік, сильніше стиснувши моє зап'ястя. Я мимохіть скрикнула і покосилась на свою руку, вже червону від хватки Андерсона.

- Пусти! - скрикнула я. Ніякої реакції на мої слова не було. - Джеймсе! - я піджала губи й у відчаї заходилась бити чоловіка в груди вільною рукою. - Мені боляче!

- Чому ти така вперта?! - закричав Джеймс, так що я мимоволі злякалась: у його очах було щось безумне, лячне. Він дивився на мене з погрозою і жалем, так, немов... Я навіть не знаю, з чим порівняти цей погляд!

- Тому що я хочу знати правду! - відгукнулась я, ледь не плачучи. Відчай і паніка повністю заволоділи мною, я вже не роздумувала, лише намагалась вирвати в нього свою руку.

- Та кохаю я тебе, дурепа! - у сказі вигукнув Андерсон. Не встигла я зрозуміти сенс почутих слів, а він уже жадібно вп'явся в мої губи.

Bạn đang đọc truyện trên: Truyen247.Pro