- Думала, зможеш утекти? - чоловік насмішкувато звів брів, продовжуючи спопеляти мене пильним поглядом. Я досі не могла визначити емоції, що плескались у його темних очах. Чоловік все ще залишався для мене загадкою, я не знала, як знайти до нього підхід, як на нього вплинути, як змусити стати м'якшим. Немов він був мармуровою статуєю, що отримала можливість говорити та рухатись...

Андерсон легким кивком голови показав мені за спину, я обернулася та побачила, що біля хвіртки стоять мої тимчасові охоронці, точніше, наглядачі. Боляче прикусивши щоку зсередини, я опустила очі та вп'ялася нігтями в долоні.

- Ти змушуєш мене вдаватися до більш дієвих заходів, - Джеймс опустив очі та звів брови, від чого в нього на чолі з'явилися невеликі зморшки. Я насторожилася, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Довго чекати не довелося: Андерсон в одну секунду скоротив відстань між нами, схопив мене за лікоть та потяг до хвіртки, яку я кілька хвилин тому називала порятунком, а тепер проклинала як могла.

- Відпусти! - скрикнула я, намагаючись вирватись, але чоловік був сильніший. Тоді я різко відсахнулася в сторону, вирвалась, по інерції пройшла ще кілька кроків та, попереджаючи будь-які дії з його боку, рішуче пригрозила: - Зробиш ще крок - і я закричу! - побачивши посмішку недовіри на губах Джеймса, я поспішила додати та вказала на завішані білими напівпрозорими шторами вікна: - Це кабінет директора, там точно почують мій крик!

Усмішка зникла з обличчя Андерсона, він спохмурнів, не відриваючи від мене погрозливого погляду.

- Краще йди, - продовжила я, повільно відступаючи до чорного ходу. - Можеш навіть залишити тут своїх людей, аби я не втекла...

Я обірвала фразу, адже він, схоже, вже мене не слухав: чоловік просто розвернувся й пішов геть, навіть не глянувши на мене. Я не стала чекати, поки він передумає чи викине ще щось, та поспішила до будинку.

...

- Ні, Теа, ти від мене так просто не підеш! - Еліс схопила мене за руку та розвернула до себе. Її обличчя зараз висловлювало суміш образи й роздратування, а в тоні явно проступало невдоволення. Я важко зітхнула, спробувала вирватись, проте подруга тримала міцно.

- Що ти хочеш почути? - нарешті скрикнула я, коли в мене увірвався терпець.

Ось уже цілий день вона ходить за мною хвостиком та намагається вивідати інформацію про те, що сталося вчора, та про причину відміни моїх ранкових планів! Якби я могла їй усе розповысти, обов'язкого зробила б це, але зараз, думаю, не потрібно вплутувати в мої проблеми інших людей. Тим більше, у дворі коледжу на мене чекала машина, і чим скоріше я повернуся до будинку, тим менше буде проблем. Сподіваюся...

- Правду, Теа! Правду про те, що з тобою сталося!

- Ах, значить, правду? - роздратовано вигукнула я та вирвала свою руку. Всередині раптом прокинулася злість на подругу. - Ні, Еліс, ти хочеш почути від мене лише ще один привід для пліток! - обличчя дівчини спохмурніло, але я безжально продовжувала: зараз мені було абсолютно чхати на те, що відчувають оточуючі. Нерви давали про себе знати, мені просто потрібно було виплеснути на когось весь негатив, що накопився в душі за ті два дні, що я провела в компанії Андерсона. - Ти думаєш, що цей бісов придурок запав на мене, так? Знаєш, Хейлі, якщо ти справді в це віриш, то я раджу тобі зняти рожеві окуляри та повернутися до реальності! Життя - не така вже й проста річ, - в останніх моїх словах прозвучали такы гіркота та образа, що мені мимоволі стало жаль себе. Усі мої мрії, надії просто рушились, падали до прірви, до чорної безодні.

Я пішла геть, відчайдушно вмовляючи себе не озиратися. Так, може, це було надто грубо, але зараз я не можу собі дозволити душевні розмови та сопливе ниття. Щоб протистояти Андерсону, я повинна порвати усі свої старі зв'язки, позбавити можливості шантажувати мене. Ця думка гострим болем відгукнулась в серці. особливо сильно я боялася розлуки з Едді, стосунки з яким тільки почали ставати дещо стабільними, переросли ц щось більше, ніж дружба...

...

Я акуратно виводила букви на бумазі, проте до кінця речення вони все одно з'їхали вбік, збились докупи, немов стайка зляканих дівчат. З іспанським було покінчено, як і з усіма іншими уроками. Я відкинулась на спинку крісла та потягнулася, щоб розім'яти м'язи.

У двері постукали. Я справедливо розсудила, що якщо б це був хазяїн дома, то стукати б він не став, і гукнула: "Увійдіть!"

В дверях з'явилася міс Бром. Першим моїм припущенням про мету її приходу була доставка вечері, проте, не побачивши в руках покоївки підноса, я була трохи спантеличена. Що їй від мене потрібно?

- Щось сталося? - спитала я, одразу спохмурнівши від передчуття чогось недоброго.

- Містер Андерсон хоче, щоб ви спустились до вечері, - спокійно заявила міс Бром. Здригнувшись від однієї думки, що мені доведеться їсти в одній компанії з ним, я інстинктивно втиснулась у крісло та твердо вирішила ні за що не приймати цю пропозицію.

- Передайте йому, що я не голодна, - підкреслено беземоційно відповіла я, стримуючи тремтіння в голосі.

- Ви не зрозуміли, міс Грін, - покоївка буравила мене поглядом. - Це не прохання, а наказ.

- Наказ? - приголомшено скрикнула я. - Знаєте, міс Бром, я не збираюся виконувати його накази! Єдине, що...

- Я б радила тобі спуститись якомога швидше, - перебила мене жінка, і я помітила, що тепер вона вже не так спокійна, як раніше. - Якщо не хочеш проблем, виконуй те, що тобі говорять, - вона розвернулась та вийшла, не вимовивши більше ні слова.

Зараз у мені боролись два почуття: здоровий глузд та власна гордість. І оскільки я завжди віддавала перевагу першому, неохоче піднялася з місця та пішла до шафи, куди вже встигла перекласти свої речі.

Переодягнувшись у вільний карміновий комбінезон на тонких лямках та білу з рожевим відливом футболку, я швидко заплела неслухняне волосся у щось на кшталт коси: користуватися утюжком не було часу, та поспішила спуститися вниз. Проте біля входу до їдальні вся моя рішучість випарилася, немов її і не було. Андерсон сидів спиною до мене, підперши голову рукою, міс Бром з незворушним виглядом наливала в його бокал яскраво-червону рідину. На протилежному кінці стола було поставлено прибори і для мене.

- Шарлотта, - хрипким нетверезим голосом покликав Джеймс, а міс Бром підняла голову та запитально втупилася в нього. - Це дівчисько збирається спускатись чи ні?

- Я тут, - доволі голосно промовила я, рішуче обійшла стіл та сіла на своє місце. Обличчя Андерсона можна було порівняти з оскалом ягуара, що приготувався до стрибка: він дивився на мене, як на свою жертву.

Не бійся, Теа. Просто покажи йому, що ти не боїшся.

Я спокійно взялася до їжі, намагаючись не піднімати погляд на Джеймса, що сидів навпроти. Він же, навпаки, не зводив з мене злегка зіщулених темно-сірих очей.

Ми в повній тиші продовжували вечерю, поки, нарешті, не покінчили з десертом. Тоді я, справедливо розуміючи, що моя роль закінчена, встала з-за столу та, знову ж не дивлячись на Андерсона, пішла до себе. Але коли я проходила повз нього, чоловік раптом різко схопився, перекинув стілець та перегородив мені дорогу. В обличчя дмухнув різкий запах алкоголю. Дідько, він же п'яний!

- Відійди, - попросила я, зосереджено роздивляючись носки його чобіт та не піднімаючи очей. Один погляд - і страх знову оволодіє мною.

- Ми не закінчили, - заперечив Джеймс, і я мимохіть здригнулася від тону, яким це було сказано. Так, розмовою це буде складно назвати. - Я вважаю своїм обов'язком пояснити тобі, що в тебе немає іншого виходу, окрім як підкоритися мені. Це, сподіваюся, ти розумієш? - він здійняв руку, схопив мене за підборіддя та змусив підняти голову.

- Пішов ти, - просичала я у відповідь. Ненавиджу, коли мною командують! Відчуття побитої гордості завжди прокидалося в найнеслушніші моменти та ставало причиною більшості проблем.

Чоловік сильніше стиснув пальці, так що я мимоволі скрикнула від болю, а потім різко штовхнув чи, скоріше, жбурнув мене до стіни, майже в буквальному сенсі цього слова. Усе тіло пронизав гострий біль, особливо сильно постраждали потилиця та лопатки, на які й прийшовся основний удар. Я скривилася та глухо застогнала, хапаючись руками за голову. Краєм ока встигла помітити, що обличчя чоловіка змінила гримаса люті, та вивела, що нічого хорошого мені це не обіцяє.

Міс Бром, що до цього стояла в стороні та мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, зробила крок уперед та відкрила було рота, щоб щось сказати, але Андерсон перебив її на полуслові та прохрипів:

- Вийди геть!

Я до останнього сподівалася, що міс Бром залишиться, хоч якось заперечить йому, проте покоївка лише похитала головою та тихо вийшла, зачинивши за собою двері. Тепер мені по-справжньому стало страшно: навпроти мене стояв справжній монстр, і хто знає, що він може зі мною зробити.

- А тепер поговоримо про твою поведінку, - Андерсон повернув голову до мене. Він стояв усього в якомусь метрі від мене, один крок - і я опинюся в його владі. Покосившись на двері, я зрозуміла, що шансів добігти до них чи до іншого виходу з приміщення не було. Але ж безвихідних ситуацій не буває, чи не так?

- Це було помилкою, - визнала я, притулившись до стіни та інстинктивно витягнувши руки вперед, немов захищаючись від небезпечного звіра - мабуть, таке порівняння найбільш вдале.

- Помилкою? - Андерсон насмішкувато звів брови. - Це ж треба, стоячи на задньому дворі ти так не вважала... Намагаєшся запевнити мене в тому, що викинула з голови ідею втечі, а сама готуєш новий план? - я спробувала не відводити очей, знаючи, що це підтвердить його підозри. - Я не вірю тобі. Я нікому не вірю, Грін, і тобі раджу робити теж саме, - чоловік хрипко розреготався, повільно наближаючись до мене. Він підняв руку, знову взяв мене за підборіддя, пропалюючи мене пильним поглядом. В носу зрадницьки защипало, і я одразу ж спробувала взяти себе в руки. Не можна плакати, я не повинна показувати йому свою слабкість!

- Відпусти мене, - попрохала я. Голос звучав тихо та нерішуче, але я сподівалась, що він все ж залишить мене в спокої.

- А невже ми закінчили? - Андерсон відійшов до столу, взяв недопиту пляшку та відпив з горлечка. - Не хочеш випити, Теа? Тебе ж так звуть, чи не так? - він простягнув мені пляшку. Я відвернулася, усім своїм виглядом вказуючи на те, що не збираюсь пити. - Я сказав: бери, - жорстко вимагав Андерсон. Я знову заперечно хитнула головою.

Джеймс на секунду опустив очі, немов збираючись з думками. Тоді я вирішила, що ось він, той самий останній шанс втекти, та кинулась до дверей. Коли я вже схопилась за ручку, збираючись повернути її, потилицю раптом пронизав гострий біль, а в очах потемніло. Кімната ходила ходором, я немов втратила розуміння реальності, відчайдушно шукаючи, за що б вчепитися, аби не впасти. Лише кілька секунд потому я зрозуміла, що Андерсон кинув у мене пляшку. Розбите скло валялося навкруги мене на підлозі, і я дивом ще не наступила на уламки. Обернувшись, я побачила, що Джеймс все ще стоїть біля столу та дивиться на мене з усмішкою. Тремтячою рукою торкнувшись потилиці, я стягнула резинку та намацала щось липке та тепле. Кров.

Паніка скувала все тіло, дихання збилося, я раптом відчула, що задихаюсь. Ноги вже не тримали, ще кілька секунд - і я впаду. Темрява в очах то густішала, то зникала, так що я не могла бачити те, що відбувалося в кімнаті, лише окремі фрагменти. Ноги похилились, я впала на коліна, важко сперлась долонями на дощату підлогу. Один з уламків боляче вп'явся в руку - і я мимоволі скрикнула, скривившись від болю.

- Ти така жалюгідна.

Я підняла голову, смутно розгледівши перед собою силует Андерсона. Останнім, що я побачила перед тим, як втратити свідомість, була його фігура з виразом абсолютної байдужості на обличчі.

...

Я розплющила очі та скривилась від сильного головного болю. Важкість в потилиці не давала нормально думати, проте я все ж змогла кинути на приміщення, в якому знаходилась, мутний погляд. Я лежала на ліжку в своїй кімнаті, а поруч у кріслі сиділа міс Бром. Вона не зводила з мене уважного погляду, а потім, дочекавшись, поки я роздивлюся, промовила:

- Догралася?

Я ледь не задихнулась від гніву. Я чекала від неї чого завгодно, але точно не цього! Тепер виходить, що я винна?

- Не треба обурюватися, - немов прочитавши мої думки, помітила Шарлотта. - Чому ти завжди лізеш, куди не треба, Грін? Пригод хочеться? - вона взяла з тумбочки миску з бульйоном та простягнула мені ложку, але я відвернулася.

- Ідіть геть, міс Бром. Я сама можу про себе подбати, ваша допомога мені не потрібна.

- Я тут не з власного бажання, - заперечила міс Бром так, немов їй дуже хотілося піти, але зробити цього вона не могла. - І вчора я пішла тому, що не хотіла опинитись на твоєму місці.

Друга фраза справила набагато більше враження, ніж перша, так що я навіть не подумала поцікавитись про причину знаходження тут покоївки. Навіщо вона мені допомогла, якщо зараз запевняє в тому, що їй начхати на мене? Можливо, я дуже помилилась, вважаючи її якщо не другом, то хоча б союзником...

- Їж та не зли мене, - жінка допомогла мені сісти та буквально запхала до рук тарілку з бульйоном. - Ти одужаєш через два дні, поки будеш лежати тут, - вона встала та підійшла до вікна, щоб розсунути штори. Сонячне світло одразу ж залило кімнату, від чого я мимоволі скривилася. Вже день, отже, я проспала майже добу.

- Якщо щось знадобиться, плесни в долоні. Біля дверей чекає покоївка, - жінка кинула на мене останній погляд і вийшла геть. Почекавши кілька секунд, я поставила тарілку назад на тумбочку та спробувала встати. На щастя, це мені вдалося, і я, все ще трохи похитуючись, повільно пішла до столу, де лежав телефон. Опустившись в крісло, відкрила переписку з Еліс та виявила три нових повідомлення.

«Теа, де тебе носить? Я дзвоню вже вп'яте, візьми трубку»

«Не змушуй мене їхати до тебе, я ж усе одно дізнаюся, що сталося»

«Теа Елеанор Грін, як тільки закінчаться уроки, я приїду до тебе та ти мені ВСЕ розповіси»

Я закусила губу, розуміючи, до чого може призвести візит подруги в мою порожню квартиру. Тоді від розпитувань та здогадок не відвертітись... Я швидко набрала нове повідомлення та надіслала подрузі, сподіваючись, що воно запевнить її залишити мене в спокої.

«Здається, ми все обговорили вчора, Еліс. Просто залиш мене в спокої»

Незважаючи на гіркоту написаного, я твердо знала, що вчинила правильно. Тепер Еліс точно не можна вплутувати в мої проблеми. Нехай краще вона знайде собі нову подругу, а я буду розбиратися зі своїми справами сама.

Я здригнулася, коли телефон у руці завібрував, і швидко ввімкнула його.

«Ну і будь ласка! Порайся з усім сама, тільки не треба потім бігти до мене та жалітися на життя, як ти це завжди робиш»

Я заплющила очі, кинула телефон на стіл та закрила обличчя руками, щоб не заплакати. Повернулись неприємні спогади.

Перед пожежею в кафе ми з Еліс посварились, а потім, коли я дізналася про маму, то прийшла до подруги за підтримкою. Кілька сльозинок скотились по щоці, але я швидко змахнула їх, намагаючись перемкнути увагу на щось інше. Спогади про маму завжди вибивали мене з колії, так що всі мої друзі намагались не говорити про це. Еліс це, схоже, вже не стосувалося.

Я встала і знову пішла до ліжка, похитуючись з боку в бік та обхопивши себе руками. В душі дійсно панували мрак та холод, немов усі почуття, крім болю, вирвали з грудей.

Тихий скрип дверей змусив мене повернутися та відійти в жаху. На порозі стояв Андерсон.