Chào các bạn! Vì nhiều lý do từ nay Truyen2U chính thức đổi tên là Truyen247.Pro. Mong các bạn tiếp tục ủng hộ truy cập tên miền mới này nhé! Mãi yêu... ♥

Розділ 15

Варто було мені опинитись на вулиці, вся моя рішучість і стійкість випарувалися. Навіть миттєве почуття торжества не могло заглушити ревнощі в грудях. Тепер я зрозуміла, що зробила лише гірше: Джеймс залишився з нею, можливо, зараз він допомагає їй стерти шампанське з зіпсованої сукні... Я зробила Керол жертвою, яку залишається лише пожаліти!

- Це було круто!

Я обернулась на чоловічий голос, що належав тому, хто хотів поцілувати мою руку. Його майже ще дитяче обличчя з першого погляду здалося мені відкритим і чесним, воно одразу вселяло симпатію і довіру, але варто уважніше придивитись - і одразу видно було щось по-котячому хитре і бешкетливе. Мабуть, навіть у рисах Джеймса не таїлось стільки лукавства і гарно замаскованої небезпеки.

- Дякую, - якомога ввічливіше відгукнулась я. Мені раптом стало соромно за виходку Джеймса під час нашого першого знайомства, а до незграбності додалось злості на Андерсона: чому він може вести себе, як власник, а я - ні?

На вулиці помітно похолоднішало, тому я обхопила себе руками і потерла пальцями вкриту мурашками шкіру. З'явилось бажання повернутись всередину, в теплий зал, але я відігнала цю думку. Краще буде викликати таксі й повернутись у номер.

- Наше перше знайомство так і не склалося, - з усмішкою, що загнала мене в фарбу, промовив він і простягнув мені долоню для потискання. - Колін Рей.

- Теа Грін, - я потиснула простягнуту руку і, трохи подумавши, додала: - Прошу вибачення за поведінку Джеймса. Він трохи...

- ... грубий і холодний? - закінчив замість мене Колін і розсміявся. Я кинула на нього незрозумілий погляд і зніяковіло спохмурніла: такий сміх змушував відчувати сум'яття. - Ми набагато більше за тебе знаємо цього самозакоханого павліна і звикли до його поведінки, - пояснив він.

Я кивнула і відвернулась. Цей хлопець вселяв деякі підозри, проте з вигляду здавався приємним співбесідником, що вправно привертає увагу слухачів. Не знаю, чому я раптом стала такою обережною і нелюдимою: можливо, довге спілкування з Джеймсом все ж сказалось на моєму характері. А може, я нарешті зрадила своїй природній наївності?

- Тобі холодно? - помітивши, що я злегка тремчу від пронизуючого наскрізь вітру, з хвилюванням спитав Колін.

Я заперечно похитала головою і хотіла завірити його, що все добре, проте Рей уже знімав з себе піджак - темний, у мілкий білий горошок. Як дизайнер, я одразу ж оцінила якість і стиль цієї речі: в хлопця, схоже, гарний смак. Річ майже підійшла мені по розміру, і я мимохіть згадала, як майже тонула в сорочці Джеймса. На мить мені захотілось все-таки повернути піджак, та потім злість на Андерсона взяла верх.

- Дякую, - я несміливо посміхнулась і щільніше закуталась у приємну на дотик тканину.

Хто ж винен у тому, що Джеймсу не до мене? Він, певно, досі допомагає міс Мітчелл здихатись плями на сукні! Від цієї думки в мені знову закипіли ревнощі, і я стиснула клатч у руках, немов хотіла роздавити його. Рей, схоже, помітив це, і не втримався від іронічного коментаря:

- Схоже, ти вже встигла наслухатись місцевих чуток про любовні походження молодшого Андерсона?

Я метнула в його бік лютий погляд. Він явно знущався з мене і спеціально підливав масла у вогонь!

- Звістка про ваші стосунки стала справжньою бомбою цього сезону, - хлопець довірливо схилився до мене і підморгнув. Це чомусь вивело мене з себе: одразу згадались ті дні, коли я вимушена була зображувати дівчину Андерсона.

- Мене не хвилює думка оточуючих, - відрізала я і подарувала співбесіднику крижаний погляд. - І твоя так само.

- Схоже, Джеймс встиг заразити тебе своєю грубістю, - Колін скривився, немов образившись, але лукаві нотки виказали його притворство. - Знаєш, мене дивує, що ти така... спокійна, - повільно сказав він, немов підбираючи слова. Я питально здійняла брови, і Рей пояснив: - Усі знають, що Керол давно задивляється на гроші Андерсона. До того ж, чи не думаєш ти, що він раптом стане порядною людиною?

Я піджала губи і ледь втрималась, щоб не відповісти черговою грубістю. Дивно, та всього хвилину тому я була налаштована на мирну і приємну бесіду... Схоже, Джеймс заразив мене не лише неввічливим ставленням до людей, а й різкими перепадами настрою!

- Я не думаю, що обговорювати своє особисте життя з малознайомою людиною - гарна ідея, - нарешті сказала я, коли мовчання стало нестерпним. Піджак на плечах уже не був таким приємним на дотик, мені захотілось скинути його на землю й відіпхнути подалі від себе.

- Ми можемо познайомитись ближче, - Колін розплився в чарівній посмішці, у якій майже неможливо було відчути фальш. - Я можу підвезти тебе до готелю! - він галантно подав мені руку й питально здійняв брови. На секунду в мені прокинулось бажання погодитись і поїхати з Реєм, щоб помститись Джеймсу. Він усе ще всередині, а отже, досі зайнятий Керол...

Боже мій, що я несу! Мені раптом стало жахливо соромно лише за те, що я подумала про таке. Ні, я не стану такою, як Андерсон! Нехай розважається з ким хоче і де хоче - це не означає, що я повинна вчинити так само.

- Прошу вибачення, але я змушена відмовитись, - я поправила зачіску і вичавила з себе посмішку.

- Тоді, може, танці розтоплять кригу твого серця? - Колін рухом голови вказав мені за спину, на відчинені двері, що вели в залу, де проходив бал. Звідти лунала приємна мелодія - здається, щось із творів Баха.

- Вона не танцює.

Тихий баритон з нотками злості, замаскованої під крижаним спокоєм. Як же не впізнати цей голос? Я рвучко обернулась і всіма силами спробувала зберегти непроникний вираз обличчя. Андерсон повільно наближався до нас, поправляючи манжет на рукаві піджака, а його очі, два абсолютно темні провали, були прикуті до піджака на моїх плечах.

- Джеймсе, не будь таким нудним!

Колін встав поруч зі мною. Його, здавалось, зовсім не лякав грізний вигляд Андерсона. Я теж раптом зрозуміла, що зовсім не боюся. Якщо раніше такий погляд міг прикути мене до місця і змусити запанікувати, то зараз він викликав лише непояснену злість.

Коли Джеймс нарешті опинився поруч, він без зайвих слів одним ривком зірвав з моїх плечей піджак і недбало кинув його Коліну, супроводивши грізним: "Іди до дідька". Рей, на мій подив, не став заперечувати і легкою ходою пішов до зали. Я проводила його здивованим поглядом, міркуючи про те, що навіть цей з вигляду такий відчайдушний і сміливий хлопець не став зв'язуватись із Джеймсом.

- Ти думаєш, що робиш? - Андерсон намагався здаватись байдужим, та на цей раз звичайне хладнокрів'я його зрадило. Це викликало в мені щось на кшталт торжества і злобного задоволення: все-таки і мені вдалося змусити його ревнувати. - Вас могли помітити журналісти.

- Вас із Керол також могли сфотографувати, - холодно відгукнулась я і глянула на нього знизу вверх, повністю скопіювавши адресований мені колючий погляд.

- Всередину фотографів не пускають.

- Отже, я можу піти потанцювати з Коліном у залі?

Наші погляди перетнулись, і напруга, що зібралась у повітрі, стала майже фізично відчутною.

- Не грай з полум'ям, Грін, - попередив він.

- А ти мені не наказуй, Андерсоне, - таким само тоном відповіла я і злегка підняла одну брів в очікуванні його реакції.

Вона, на жаль, виявилась трохи несподіваною: Джеймс схопив мене за зап'ястя і потяг у темний куток подвір'я, де нас не могли чути або бачити журналісти і гості вечора. Я скрикнула від болю, але Андерсон, схоже, навіть не помітив цього: він змусив мене притулитись до холодної білої стіни будівлі, а сам став навпроти.

- Що ти робиш? - прошепотіла і озирнулась навсібіч. Ревнощі, роздратування і бажання розплакатись прямо зараз пекельною сумішшю атакували мене і змушували повільно втрачати контроль над собою. - Думаєш, сюди журналісти вже не дістунуться?

Коли я спробувала відійти вбік, руки Джеймса торкнулись стіни з обох боків від моєї голови й закрили всі шляхи до відступу.

- Чому його піджак був на тобі? - розмірено промовив Андерсон. Він все ще намагався залишатись непроникним і байдужим, проте я безпомилково вгадала за цією невдалою маскою безмежну лють.

- А чому ти танцював із нею? - парирувала я.

- Відповідай, коли питаю, - чоловік стиснув руки в кулаки.

- А то що? Знову вдариш мене, замкнеш у комірчині, змусиш підписати черговий контракт? Що ти мені зробиш? - я вперлась руками йому в груди і рішуче відштовхнула. - Що, так складно сказати: "Вибач?" Складно зрозуміти, що ти виставив мене посміховиськом перед усіма цими людьми?

- Я повторю своє питання, - він стиснув зуби і опустив голову, щоб я не встигла помітити гримасу люті на його обличчі. - Чому...

- Тому що мені було холодно! - спокій нарешті зрадив мене, і голос майже зірвався на крик. - А ти був так зайнятий цією стервою, що я не стала тебе відволікати!

Андерсон ще нижче опустив голову, але не від усвідомлення своєї провини, ні, йому, певно, набридло вже слухати мої докори! Це викликало в мені нову хвилю обурення. Я мовчала, коли він днями був невідомо де, мовчала, коли він ігнорував мене, я вибачила йому все: знущання з себе, обман, зраду - а це вже занадто. Разом зі злістю прийшло й усвідомлення того, що мої слова все одно нічого не змінять. Що б я не казала - він залишиться таким, яким є. Все залишиться таким, яким є. Невже він ніколи не зможе почути мене й зрозуміти?

- До біса все, - проковтнувши слину, тихо промовила я і відійшла вбік, щоб підставити обличчя холодному вітру. - Я не хочу говорити, Джеймсе. Зустрінемось у готелі.

Андерсон, схоже, не вважав цю розмову закінченою. Він миттєво обхопив мене за талію і змусив зробити крок назад.

- Якщо тобі є що сказати, говори, - наказав - а звучало це саме так - він.

- Навіщо? - одразу ж відгукнулась я. - Ти мене все одно не чуєш. Тебе турбує лише те, що думаєш чи говориш ти, на інших тобі начхати.

Це, напевно, перший раз, коли я звинувачувала його в чомусь без криків і сліз. Чомусь від цього не ставало легше: немов це були не мої слова, не крик душі, а просто безглузде мовлення заводної ляльки, безпочуттєвої статуетки. Так, немов я була однією з тих розмальованих дівчат на вечірці.

- Я не стану вибачатись перед тобою, - нарешті відповів він.

- А я і не потребую вибачень.

Наші погляди знову зустрілись. Про що він зараз думає? Може, хоче скоріше покінчити з цією розмовою і позбутись мене? Що як я знову помилилась, повіривши йому? Десь усередині ворухнулась думка кинути його зараз, залишити назавжди, щоб припинити ці муки. Невже короткі хвилини щастя, які ми переживали, варті завданого болю? Скільки ще я можу зносити його холодність, його жорсткий характер, його перепади настрою і лють, що знищує все навкруги?

- Теа! - Джеймс схопив мене за руку, коли я знову спробувала піти, немов прочитавши мої думки. В його голосі вже не було тієї впертої люті, що виводила мене з себе, в ньому прозвучали лише нотки гіркоти. Так, немов він розумів, про що я думаю...

- Відпусти мене, Джеймсе, - я завмерла в напівоберті, щоб він не міг бачити моє обличчя.

На подив, сліз не було: всі вони давно висохли. Я так сподівалась, що він зміниться! Останні кілька днів пролетіли, немов прекрасний сон, а тепер я повернулась у сувору реальність. Цей чоловік ніколи не зрадить свої звички, його серце назавжди залишиться холодним і черствим. З чого я вирішила, що там могло знайтись місце для кохання? Так, у глибині душі я сподівалась, що стану тією, хто розтопить серце Джеймса Андерсона, проте що як такої людини взагалі не існує? Я жаліла його за самотність, а невже йому було погано? Можливо, я дійсно більше не потрібна йому.

- Ти так часто говорила, що ненавидиш мене... - тихо промовив Андерсон, і мене схвилювали нотки, що прозвучали в його голосі. Дивна туга, немов усвідомлення чогось невідворотного і жахливого, відголоски внутрішньої боротьби, і гіркота, всеобіймаюча і всепоглинаюча, та, що змітає все на своїй дорозі, змушує захлинутись у власному болю. - Чому ти все ще зі мною?

Я прикрила очі і до болю закусила губу. Чому?

- Дивно, так? - тихо спитала я, обертаючись до Джеймса. Андерсон моргнув і спохмурнів, вивчаючи мене уважним поглядом. - Як думаєш, скільки ще я зможу терпіти, Джеймсе? Ти немов спеціально робиш усе це, намагаєшся наблизитись до межі, де уривається мій терпець.

- Я знаю, - він гучно зітхнув і підняв очі до засіяного зірками неба. - Дідько, навіщо ти взагалі з'явилась у моєму житті?

- Ти сам почав усе це, - заперечила я.

- Якби я знав, чим усе скінчиться... - він запустив руки у волосся і заплющив очі.

- Звільнив би мене першого ж дня? - гірко всміхнулась я. - Не говори мені про те, що хочеш захистити мене. Ти робиш усе заради себе, Джеймсе... Давай, скажи мені: "Все скінчено!" Скажи, якщо так цього хочеш! Ти робиш усе, щоб я пішла, так чому...

Я не встигла договорити. Джеймс раптом підхопив мене за талію і підняв у повітря, а потім поцілував. Я опам'яталась лише кілька секунд потому і вже хотіла відштовхнути його, але Андерсон відсторонився сам і, все ще продовжуючи притискати мене до себе, прошепотів:

- Я не хочу, щоб ти йшла. Ти потрібна мені.

- Я не вірю, - так само тихо відповіла я і притулилась лобом до його щоки.

- Ти потрібна мені, - повторив він ще тихше, так що я ледь розчула ці слова.

Я могла б піти. В мене було багато шансів повернутись до нормального життя, кинути його, залишити потопати у власній холодній злобі, навіть зараз я могла б припинити це безумство і піти, але щось усередині говорило, що я не зможу цього зробити. Не тому що я так прив'язана до нього, не тому що кохаю його до безумства... Просто без мене він знову опуститься на саме дно, стане тим, ким був у перший день нашого знайомства. Скільки б я не казала собі, що змінити його неможливо - я помилялась... Лише зараз я раптом зрозуміла, що дійсно потрібна йому.

- Пообіцяй, що тепер усе буде по-іншому, - попросила я і підняла голову, щоб глянути йому в очі.

Джеймс торкнувся моїх губ легким поцілунком і відповів так само тихо: "Обіцяю".

Bạn đang đọc truyện trên: Truyen247.Pro