Я не змогла спіймати ту мить, коли почала чітко розуміти те, що відбувається, бачити й чути все навкруги, сприймати навколишній світ. Перехід із царства всепоглинаючої темряви до реальності був розмитим і ледь помітним, тому я не знаю точно, що сталося уві сні, а що - насправді. Але я точно впевнена, що почута мною розмова була реальна, я чула це своїми вухами, бачила обох співбесідників і навіть впізнала одного з них...

- Я заплачу вам будь-які гроші, але запам'ятайте: за моєю дівчиною повинен бути найкращий догляд! - крізь щілину відчинених дверей я могла чути цей злегка грубий і стривожений голос Джеймса. - Якщо з нею щось станеться під час моєї відсутності, ви будете відповідати особисто, - в останній фразі явно пролунала погроза, що змусила мене мимохіть наїжачитись.

- Звісно, містере Андерсон, - відгукнувся другий голос, спокійний і холодний, байдужий до погроз співбесідника. - Ми зробимо все можливе, щоб міс Грін якомога скоріше видужала.

- Що показали результати обстеження? - трохи різко спитав Андерсон, і я нашорошила вуха.

- Непритомність через травму голови, - тепер, опинившись у своїй стихії, лікар говорив ще більш упевнено й навіть з деяким ентузіазмом. - Дівчина, схоже, впала з дуже великої висоти: удар доволі сильний, тому вона так довго й не приходить до тями.

- У нас дуже круті сходи, - відривчасто промовив Андерсон.

Я ледь не задихнулась від обурення. Мало того, що він назвав мене своєю дівчиною, так ще й нахабно бреше про якісь сходи!

- Амнезії немає, інших наслідків теж не спостерігається, - як не бувало продовжував чоловік. - Звісно, остаточно я зможу виявити стан постраждалої лише після того, як вона отямиться, - додав він. Андерсон скупо подякував лікареві, й у коридорі пролунали його важкі кроки. Мені здалося, що він на секунду затримався біля відчинених дверей, але, схоже, вирішив усе ж таки не заходити до палати. Воно й краще: мені зовсім не хочеться його бачити.

...

- Я думаю, через кілька днів ми вас випишемо, міс Грін, - констатував лікар - приємний чоловік середнього віку з довгастим лицем у зморшках і глибоко посадженими сірими очима, що випромінювали спокій і впевненість. Він одразу сподобався мені й був цікавим співбесідником, тому під час повторного огляду нудитись не доводилося. Ми говорили на різні теми, я намагалась не розповідати про те, що стало причиною мого "падіння", а також не заперечувати версію Андерсона про наші стосунки.

Через кілька хвилин після того, як доктор Харді пішов, двері в палату відчинились - увійшов Андерсон. Його обличчя не виражало нічого, проте погляд, що здався дуже тривожним, одразу зупинився на мені. Я відвернулась до стіни й зробила вигляд, що дуже зайнята роздивлянням ліків на полиці. Говорити з ним мені не хотілось, а мовчанка пригнічувала ще більше.

- Як ти почуваєшся? - нарешті спитав він. Я фізично відчула на собі уважний погляд, та все одно старанно продовжувала ігнорувати Джеймса. В грудях пекло від обурення: так, тоді я вела себе нерозумно, але він теж не мав права вдаватися до фізичної сили! У мене потроху складалося враження, що Андерсон зовсім не розбирається в людях і не вміє налагоджувати з ними контакт.

- Чому ти збрехав доктору Харді? - від моїх слів так і віяло холодністю й байдужістю. Мені раптом на мить стало страшно: голос звучав так мертво й відчужено, наче я була холодним трупом, а не живою людиною. На кого ж я перетворююсь? Розум підказував: ти перетворюєшся на Андерсона.

- Отже, ви вже знайомі, - мені не сподобався тон, яким було промовлено ці слова, тож я стривожено повернула голову до Андерсона. Він роздивлявся стелю з таким виглядом, немов лише це рятувало його від того, щоб вимістити на мені свою лють. А хвилину тому він виглядав таким спокійним...

- Так, - трохи здивовано, але все ще байдуже відповіла я. - Лікар - дуже приємна людина. На відміну від декого, - я стійко витримала миттево кинутий на мене спопеляючий погляд і не прибрала з обличчя маску суворої холодності. Не буде ж він влаштовувати скандал у лікарні...

- Припини це, Грін, - процідив чоловік і зробив кілька кроків уперед, так що мені мимоволі довелося задерти голову, щоб бачити його обличчя.

На вулиці цілий день ішов дощ, тож на Андерсоні було вовняне пальто, на шиї бовтався недбало зав'язаний шарф у клітинку, а на темному волоссі блищали краплі води, що додавало образу Джеймса ще більше схожості з моделлю для модного журналу. Чому за такою прекрасною зовнішністю ховається справжнє чудовисько? Невже доля так несправедлива?

- А то що? - мій спокій тріщав по швах, і врешті-решт я здалась. Обличчя змінила гримаса гіркої насмішки й відчаю. - Ох, точно, вибач, я забула - ти ж не зупинишся ні перед чим, щоб показати, хто сильніше. Що, приємно відчувати перевагу над слабкою дівчиною, так?! - мої слова були наскрізь просочені ядом і гіркою образою. - На більше ж тебе не вистачає. Ти можеш лише доводити таким, як я, що сильніший, і поводитися як останній покидьок! - я не помітила, що мій голос ставав усе голоснішим і голоснішим. - І як, вдалося підняти самооцінку?! Вже встиг записати на свій рахунок ще одне зіпсоване життя?!

Андерсон зціпив зуби. Його очі потемніли, жилка на шиї натягнулась, а пальці судомно смикались, то стискаючись, то розгинаючись. Він повільним кроком насувався вперед, немов грозова хмара, немов буря, що готова проковтнути мене будь-якої миті, а я не опускала погляд. Невже моряк, примотаний до дошки, просить порятунку у хвилі, що готова його змити? Ні, він сміливо дивиться їй в обличчя і як би каже: "Ти вб'єш мене, але тобі не вдасться побачити мій страх!"

- Ти - егоїст, чудовисько, монстр! Тобі чхати на всіх, окрім себе! Ненавиджу тебе! - випалила я, охоплена сліпим сказом. Андерсон в одну мить скоротив відстань між нами, його рука смикнулась, очевидячки для удару, і я вже приготувалась до ляпаса, проте нічого не сталося.

Його рука так і зависла в повітрі, обличчя виказувало суміш божевілля й сліпої люті, в очах ледь помітно миготів жах. Здавалось, немов дві невідомі сутності боролись зараз за право володіти його розумом... Андерсон різко стиснув руку в кулак, розвернувся й вилетів з кімнати. Голосний хлопок дверей змусив мене здригнутись і заплющити очі.

Я довго не могла прийти до тями від шоку. Чому він зупинився й не вдарив мене? Адже я говорила жахливі речі, якими можна вивести з себе будь-кого, а Андерсона - тим паче. І чому він дивився так... так... Я навіть не знаю, як пояснити те, що я побачила в очах чоловіка: це було схоже на розчарування, розуміння чогось жахливого, що завдавало душі болю... О, навіть не віриться, що зараз я кажу про Андерсона!

Що ж послугувало причиною цій зміні настрою? До того ж, він так і не відповів на моє перше питання: "Чому ти збрехав доктору Харді?"

Чому, Джеймсе?

Мені раптом захотілося скочити, кинутись слідом за ним і вибачитись за свої слова, але я одразу ж відігнала цю думку. Ні, так більше не може продовжуватись... Ще трохи - і я буду співчувати цьому деспоту! Потрібно покласти кінець цьому божевіллю.

Я перевела погляд на вікно, що знаходилось справа від койки, де я лежала. Рішення було прийнято ще вчора, тепер головне - не сумніватися.

...

Коли за сестрою зачинились двері, я, не гаючи часу, обережно звелась на ноги, намагаючись не шуміти. Моя палата знаходилась на третьому поверсі, а прямо біля вікна я помітила пожежну драбину, якою й вирішила спуститись униз. Мій план втечі був доволі нерозумним і небезпечним, але я не збиралась від нього відмовлятись.

На вулиці вже темніло, і, якщо чесно, мені зовсім не хотілося розгулювати нічним містом у лікарняній піжамі, тонких шкарпетках і з перебинтованою головою, але іншого виходу зі становища я не бачила. Я збиралась попросити допомоги в Еліс, єдиної людини, що знала все і кому я могла довіряти. До того ж вона живе зовсім поруч від Кінгс Хайвей.

Я відчинила вікно, яке, дякуючи Богові, не видало ні звуку. В голові все ще стояв легкий туман, але я не звертала на це уваги, вирішивши, що зараз є проблеми набагато важливіші. Сходи були слизькими після дощу, тож мені довелося зняти шкарпетки й залишити їх у палаті, а подальший шлях долати босоніж. Холод пронизував до кісток, сирість відчувалась кожною клітиною тіла, а слизькі металеві перекладини, здавалося, так і хотіли вислизнути з пальців.

Минуло більше десяти хвилин, перш ніж я відчула під ногами тверду землю. Мокрий асфальт пік п'яти пронизливим холодом, здавалося, тепер я відчувала всі його нерівності. Не зволікаючи, я швидким кроком пішла до паркану, на щастя, доволі зручного, щоб без зусиль перелізти через нього.

На вулиці було тихо й безлюдно, слабке світло ліхтарів вихоплювало з темряви клаптики тротуару й дороги, якою іноді з шумом проїжджали машини. Я знала, що Нью-Йорк - це місто, що ніколи не спить, і центральні вулиці, звісно, повні народу, тому вирішила піти кругом, через жилі вулички.

Я повернула вбік і швидким кроком пішла вперед. Раптом пішов дощ. Він дав про себе знати спочатку рідкими краплями, які можна було прийняти за воду, що стікала з крон посаджених вздовж тротуару дерев; потім мрячкою на калюжах, а потім і сильними холодними струменями. Тонка піжама швидко вимокла, як і бинти на голові, які мені довелось зняти й кинути до найближчого смітника. Волосся одразу ж налилось вагою, а коли я відкинула його назад, намертво прилипло до спини.

Мене почало бити дрібне тремтіння: подув холодний вітер, і дощ з кожною секундою ставав усе сильнішим. Обхопивши себе руками, я побігла вперед, не розбираючи дороги. Навіщо я взагалі пішла? Що я тут роблю? Може, варто було залишитись у лікарні, де мені могли б допомогти? Можна було б розповісти все лікарю Харді - він, напевно, знайшов би спосіб здихатися Джеймса!

А чи так я хочу його здихатися?

Адже я стільки разів могла розповісти комусь про те, що він зі мною робив, попросити Еліс піти до поліції, зробити хоч щось! Чому ж мої думки постійно повертаються до нього? Чому я повторюю собі те, що ненавиджу його?

На очах виступили сльози відчаю, і я, вже не стримуючи себе, розплакалась. Бігти більше не було сил, тож я зупинилась, рвучко прибрала з обличчя волосся й проковтнула гіркі сльози. Я не можу розібратись у своїх думках, почуттях, бажаннях і вчинках, немов весь цей час мною керує хтось інший!

Я не помітила, як дощ скінчився. Проте холод нікуди не дівся, одежа висіла на мені мішком. Стукочучи зубами, я повільно попленталась далі, схлипуючи.

Так, я боюсь визнати, що вже не зможу прожити без щоденних сутичок із Андерсоном, без його погрозливих поглядів... Я ненавиджу його й одночасно не хочу із ним розлучатись! Усі його спалахи гніву, некерована поведінка, жахливі манери чомусь приваблюють мене, вони вже стали частиною мого життя, як прогулянки з Еліс чи телефонні розмови з Едді. Чи... Чи, може, мені вже набридло все це? Чого ж я хочу насправді?!

Я закусила губу, борючись із новою порцією сліз. Раптом з-за рогу назустріч мені вийшла невеличка компанія чоловіків - п'ятеро чи шестеро людей. Вони голосно сміялись, розмахуючи пляшками з недопитим дешевим алкоголем, похитувались і ледь не падали, так що я одразу зрозуміла: вони до біса п'яні.

- Ой, а хто це в нас тут! - неслухняним язиком промимрив один із них, коли я проходила повз. Уся компанія, немов за сигналом, повернулась і змінила траєкторію руху, переслідуючи мене. - Куди ж ти, красуне? - крикнув той же голос, а я лише прискорила крок. Боже мій, хоч би вони відчепились! Гарно ж я зараз виглядаю: в мокрій, присталій до тіла футболці й штанцях по коліно!

- Дівчино, дівчино! - гукнув хтось інший - цей здався молодшим за першого. - Хто ж вас образив? Ми його покараємо!

Дружній регіт викликав у мене почуття відрази й змусив майже перейти на біг. Але, схоже, я ще недостатньо сильно окріпла після непритомності: ноги немов налились свинцем, і мені довелось припинити героїчні спроби порятунку втечею. Зате ось мої переслідувачі, схоже, виявились набагато спортивнішими: дуже скоро вони мене наздогнали й оточили з усіх боків. Я безпорадно озиралась навкруги, сподіваючись на диво, яке врятує мене, і проклинаючи свою дурість, що породила ідею втечі.

Брудні жарти чоловіків довели мене до паніки. Всі пережиті події тяжким грузом давили на плечі, я не могла мислити тверезо, тому піддалась сліпому почуттю страху. На мої спроби почати мирні переговори відповіддю був лише нестерпний регіт, тому скоро я зовсім загубилась і могла лише крутитися навколо себе, жалібно схлипуючи.

Раптом яскраве світло засліпило мене. Лише скрип гальмуючих на мокрому асфальті шин навів на думку про те, що в кількох метрах від мене різко зупинилась якась машина. Грюкнули дверцята - і компанія моїх образників дружньо пішла туди. Вони вигукували якісь погрози, потрясаючи кулаками, і я знову впала в паніку. Що як водій хотів допомогти мені, а тепер опинився один на один із цими потворами?

У яскравому світлі фар з'явились обриси фігури, мені вона здалась смутно знайомою. Я прикрила очі долонею й зіщулилась: моїм неочікуваним рятівником виявився не хто інший, як Андерсон, на обличчі якого, здавалось, застигла маска сліпої люті. Раніше, ніж я встигла відкрити рота від подиву, чоловік одним ударом звалив з ніг найенергійнішого з нападників. Інші помітно притихли і з кошачою обережністю зупинились там, де стояли, поглинаючи очима мого неочікуваного "рятівника".

- Забирайтеся! - прохрипів Джеймс і обвів їх погрозливим поглядом темних очей. Тепер відчуття, що в них немає чіткого ділення на радужку й зіницю, стало майже реальним. З-під густих брів на мене дивилась темна безодня.

Коли навкруги запанувала тиша - чоловіки ганебно втекли, підібравши з землі свого товариша - Андерсон вп'явся в мене лютим поглядом, у якому, тим не менш, була й крапля турботи і хвилювання.

- Швидко в машину,- нарешті скомандував він.

Я ковтнула, на секунду замислившись, а потім заперечно похитала головою. Може, я й прониклася до нього чимось на кшталт прив'язаності, проте це почуття в будь-якому разі не принесе мені нічого, крім зла.