ЧАСТИНА ПЕРША

Кохання - це троянда.

Кожен пелюсток - ілюзія.

Кожен шип - реальність.

Шарль Бодлер

Розділ 1

- Якщо ти зараз же не вийдеш, то залишишся без подруги... - пробурмотіла Еліс, а я мимоволі всміхнулася. Подумаєш, спізнюся на десять хвилин, що тут такого?

- Я вже під'їжджаю, - збрехала я й знову посміхнулась. Звісно, я ще навіть не вийшла з будинку!

- Брешеш: ти зараз сидиш на кухні й п'єш свій чай, - незадоволено відгукнулася подруга, а я зі сміхом поставила чашку на стіл. Так, вона знає мене краще за всіх!

- Добре, ти маєш рацію, - погодилась я, вискакуючи в коридор та вдягаючи світло-коричневі чоботи на платформі. Деякі вважають низький зріст недоліком, але мені це навіть подобається: якщо я одягну взуття на підборах, то не стану вище за всіх хлопців у компанії. А ці легендарні чоботи пережили не одну вечірку, які так полюбляє моя краща подруга Еліс Хейлі.

- У тебе сім хвилин до уроку,- скептично помітила Еліс.

- Дякую, що нагадала, - зіронізувала я. - Я вже одягаюсь, Еліс, а якщо ти припиниш мені заважати, я зроблю це набагато швидше!

- Гаразд, гаразд! - по голосу подруги я зрозуміла, що вона закотила очі. - Через сім хвилин чекаю на тебе в коледжі, хоча, сумніваюся, що ти встигнеш, - «оптимістично» закінчила вона й поклала слухавку.

Вискакуючи з квартири, я однією рукою зачиняла двері, а іншу намагалася засунути до рукава куртки. Нарешті мені вдалося і те, й інше, і через хвилину я вже з усією можливою швидкістю мчала вниз сходами, де на мене чекав... Ні, не автомобіль. Скромна студентка не може собі дозволити таку розкіш - мені ще пощастило мати власну квартиру. Замість машини біля під'їзду стояв мотоцикл, що дістався у спадок від мами.

...

Я поправила сорочку, глибоко вдихнула й спробувала дихати рівно. Не люблю запізнюватися, але ніяк не можу змусити себе поставити будильник раніше. Мабуть, організованість у мені набагато слабша, ніж бажання виспатись вранці, тим більш, лягаю я пізно.

Зараз був особливо неприємний випадок: я запізнилася на філософію. Минулого разу вчитель хвилин п'ятнадцять читав мені нотації на тему організованості, тому зараз мені зовсім не хотілося заходити до аудиторії. Нарешті я зібрала всю відвагу в кулак, постукала та відчинила двері. Тридцять пар очей одразу вилупились на мене, а вчитель, який до цього щось захоплено розповідав, змірив недобрим поглядом, від якого кров зазвичай стигне в жилах.

- Вибачте, - пробурмотіла я й відчула, як повільно починаю червоніти під поглядом учителя. - Можу я сісти на місце?

- Проходьте, міс Грін, - зітхнувши, відповів він і продовжив урок. Погляд, що яскраво підкреслював розчарованість, змусив мене почервоніти ще більше. Мабуть, єдиний мій недолік як студентки - постійні запізнення. Хоча, ні, є ще надзвичайно говірка подруга Еліс Хейлі, що зараз дивиться на мене своїм звичайним лукавим поглядом.

Як тільки я сіла за четверту парту в середньому ряду, поряд із Еліс, подруга нахилилась і прошепотіла мені у вухо:

- Ти запізнилась на шість з половиною хвилин.

- Яка пунктуальність, - невдоволено пробурмотіла я й дістала з сумки пачку зошитів. Еліс гордовито підсунула до мене телефон, на екрані якого блимали чорні цифри: "06:31:28". Я не втрималась і закотила очі, а вона тільки всміхнулась з усією гордістю, на яку тільки була спроможна.

...

- А ще я підібрала собі нову сукню, - продовжувала говорити Еліс, поки я швидко записувала те, що говорив лектор. Подруга лежала на лавці - добре, що з кафедри цього не було помітно - а її голова покоїлася в мене на колінах. Листаючи стрічку в Інстаграмі, вона переказувати мені всі новини, які тільки знаходила там, а потім взагалі зіскакувала з теми й пускалася в роздуми про своє життя. - Уявляєш, після того випадку в барі я ненавиджу речі, що сидять в облипку - доводиться повністю міняти гардероб!

- Наскільки я пам'ятаю, ти ніколи не носила такі речі, - помітила я й відволіклась нарешті від прослуховування монологу професора. Остання лекція тягнулась надто повільно...

- Ні, десь таки зостались лосіни та футболка з принтом... Ота фіолетова, пам'ятаєш? - так, мовби я зобов'язана була пам'ятати кожну річ її гардеробу, сказала Еліс і, не дочекавшись відповіді, продовжила: - До речі, ти знаєш, що в нашому місті з'явився новий красунчик?

- Ти кажеш це кожного дня разів по десять, - я сперлась на спинку жорсткої лави, щоб розім'яти пальці. Схоже, сьогодні мені не вдасться дослухати лекцію до кінця.

- Але сьогодні особливий випадок, - заперечила Еліс, а потім повернулась і, глянувши на мене широко розплющеними очима, вказала пальцем на екран смартфону. - Це найгарніший красунчик з усіх красунчиків, яких я бачила, - заявила вона й теж перевела погляд на обличчя "красунчика".

"Найгарнішим красунчиком з усіх красунчиків" виявився відносно молодий чоловік - на вигляд йому можна було дати не більше двадцяти восьми років - з густим чорним волоссям, правильними рисами та кутоватим підборіддям. На його обличчі, здавалося, застиг хижий оскал: очі зіщулені, губи вигнуті у злій усмішці. Так, йому потрібно грати неперевершених вампірів-спокусників у фільмах жахів...

- Це, між іншим, найвідоміша фізіономія у вищих колах... - продовжувала просвітницьку діяльність Еліс, як раптом над моїм вухом почувся голос професора, що змусив нас обох підстрибнути на місці від несподіванки. Я навіть не помітила, як він підійшов до нас!

- Сподіваюся, ви зараз кажете про Джорджа Вашингтона, міс Хейлі?

- Е-е-м... Так... - пробурмотіла Еліс і швидко сіла. Дивно, але вона навіть не почервоніла під докірливим поглядом професора, тільки нашвидкуруч намагалася покласти телефон у задній карман. - Майже...

- Майже? - перепитав професор і закивав головою. - Знаєте, міс Хейлі, ви мене розчаровуєте, але все ж не так сильно, як міс Грін, - він перевів докірливий погляд з Еліс на мене, змусивши почервоніти й опустити очі. - Ви ж розумна дівчина, Теа! Сподіваюся, пагубний вплив вашої подруги не погіршить ваше майбутнє, - закінчив він і почав спускатися назад до кафедри, а я кинула на подругу докірливий погляд і прикусила губу, всім своїм виглядом показуючи, що я зла на неї, проте Еліс зі звичайною для неї легковажністю доволі гучно запитала:

- Що?

- Нічого, - злісно прошепотіла я у відповідь.

Ні, вона ніколи не зміниться! Навіть не знаю, як ми з Еліс змогли потоварищували при такій кардинальній різниці характерів: вона, здається, створена для того, щоб бути душею компанії на вечірках, а я - типова скромна відмінниця, у якій зрідка прокидається жага до пригод. Коли багато років тому до мене на шкільному подвір'ї підійшла низенька рудоволоса дівчинка з милими пухкими щоками й блискучо-зеленими очима, я й не підозрювала, що рік потому ми станемо кращими подругами! Дивно, як ми змогли знайти спільну мову...

Лекція з історії була останньою сьогодні, тому, як тільки задзвенів дзвоник, ми з Еліс стрімголов залишили аудиторію. Коли поріг коледжу залишився позаду, дівчина солодко потягнулася, понеслася до мого мотоциклу й безцеремонно всілася на нього. Коли я навмисно повільним кроком наблизилася, вона нетерпляче застукотіла долонями по сидінню попереду себе і, надувши губи, застогнала:

- Теа, швидше!

- Що, нахабство - друге щастя, так? - поцікавилася я й одразу ж спіймала насмішкуватий погляд Еліс. - Ти там тримаєшся? - запитала я й усе з тою ж повільністю сіла за кермо.

- Звісно! - вона одягла мені на голову шолом і витягнула руки вперед. Я не втрималась від посмішки, застебнула ремінь на підборідді й натиснула на газ.

...

Здихавшись Еліс, яка поспішала додому, я вирішила теж раніше повернутися до квартири, але моїм планам завадив телефонний дзвінок. Я припаркувалась біля тротуару й невдоволено витягнула з сумки телефон, ледь не впустивши його на асфальт. Кому, цікаво, я могла знадобитись? Якщо це дзвонить Еліс, якій раптом закортіло змінити плани й пообідати в кафе, я її вб'ю!

Як тільки я глянула на екран телефону, всі похмурі думки разом вилетіли з голови: дзвонив мій друг, або Едді, як його прозвали ми з Еліс.

Едді - мій кращий друг дитинства. Раніше, поки ми з мамою не переїхали до центру міста, ми були сусідами й часто прогулювалися разом. Скільки себе пам'ятаю, цей завжди веселий хлопець був поруч, допомагав мені й підтримував будь-яку ідею. Він та Еліс - єдині мої друзі, з якими я досі підтримую зв'язок, ті, хто не кинув мене після загибелі мами й допоміг вибратись із депресії.

Я мимоволі всміхнулась і натиснула "відповісти": спілкування з другом завжди підіймало настрій на кілька ступенів. Не знаю, що я до нього відчуваю: може, це звичайна дружня симпатія, а, може, щось більше? В будь-якому випадку, від одного лише звуку його голосу я немов розквітала й відразу починала посміхатися без причини, а наші зустрічі були для мене просто святом!

- Привіт, Едді, - весело сказала я, спершись руками на кермо попереду. - Ти як завжди дзвониш, щоб покращити мені настрій?

- А ти знову читаєш мої думки? - питанням на питання відповів Едвард, що змусило мене посміхнутись ще ширше. - Ти вільна зараз?

- Для тебе - завжди, - засміялась я, передбачаючи приємне проведення часу.

- Тоді приїжджай до нашого літнього кафе біля парку, я вже чекаю на тебе, - відгукнувся Едді й поклав слухавку. Все ще продовжуючи посміхатися на всі тридцять два, я засунула телефон до сумки й завела мотор.

Не стану брехати: Едвард найкращий хлопець, якого мені доводилось коли-небудь зустрічати. Якщо у світі й існує ідеал - то це він. Я ніколи не чула, щоб Едвард лаявся чи злився, немов у ньому не було закладено функції "поганий настрій". Іноді мені ставало соромно через те, що при зустрічі він майже завжди опинявся в ролі слухача чи психолога, а я зрідка давала поради чи підтримувала Едді: я звикла, що він постійно посміхається й жартує і, здається, зовсім не знає слова "проблеми".

Біля знайомої вивіски я загальмувала і з усією можливою швидкістю злізла з мотоциклу та пристебнула шолом до керма. Я одразу побачила в кутку Едді та помахала йому рукою. Губи мимоволі розтягнулись у дурнуватій посмішці.

- Привіт, - я сіла до крісла навпроти нього й поставила сумку на коліна. Погляд одразу ж зупинився на тарілці з вафлями, политими полуничним соусом. - Як твої справи? - я спробувала зробити вигляд, що їжа мене зовсім не цікавить, і потайки облизнула губи. Полуниця - моя найбільша слабкість!

- Просто чудово, - Едді підсунув до мене чашку кави й тарілку з вафлями. - Я вгадав? - хитро зіщулився він. Я одразу зрозуміла, що мої палаючі очі не залишились непоміченими й трохи почервоніла, але потім не втрималась, потягнулась до апетитної їжі та з насолодою відкусила великий шматок.

- А ти як? - з посмішкою спостерігаючи за мною, спитав Едді, і я стала переказувати йому всі події сьогоднішнього дня, не пропускаючи жодних подробиць.

- Еліс, схоже, ніколи не зміниться, - похитав головою Едвард, коли прослухав розповідь про неприємну ситуацію на лекції. - Мені здається, чи її не цікавить нічого, крім красивих та багатих хлопців? - він забавно здійняв брів, і я не втрималась від посмішки.

- Ні, ще вона цікавиться серіалами, - ледь стримуючи сміх, заперечила я Й додала: - Про красивих і багатих хлопців...

Ми розсміялися, і я продовжила знищувати вафлі з дивною швидкістю. Закінчивши з останньою, я потягнулася за серветкою, але Едвард раптом зробив те, чого я ніяк не очікувала: нахилився вперед і сам стер з моїх губ залишки соусу. Я одразу ж почервоніла та ніяково опустила очі, а хлопця це, схоже, зовсім не хвилювало: він відкинувся на спинку крісла Й запитав:

- Ти вже знайшла роботу?

- Ні, - миттєво спохмурніла я.

Ось уже півроку я не можу знайти для себе гарну роботу. Гроші потрібні мені для вступу до елітної дизайнерської школи, про навчання В якій я мріяла з дитинства, а стипендії коледжу вистачає лише на плату за квартиру та малі життєві потреби.

- Може, настав час розглянути вакансії офіціанток? - обережно поцікавився Едвард, а я лише похитала головою і спохмурніла ще сильніше. Справа в тому, що моя мама, скільки я себе пам'ятаю, працювала офіціанткою, поки у ресторані не сталася пожежа, де вона й загинула. Я вже рік як повна сирота: батька я ніколи в житті не бачила.

- Не будемо про це, - насилу проковтнувши комок у горлі, пробурмотіла я. Спогади про маму завжди були важкими для мене, тому я намагалась якомога менше торкатися цієї теми в розмовах.

- Як скажеш,- знизав плечима Едвард. - Може, пройдемося? - запропонував він і кивнув головою в напрямку парку навпроти. Звідти лунали веселі дитячі крики й сміх, які майже перекривали щебетання птахів і дзюрчання води у фонтанах.

- Ні, я, мабуть, піду, - зітхнула я. Мені ще потрібно зробити реферат, до того ж, не завадить виспатись хоч раз за тиждень. - Побачимося завтра.

- Побачимося! - Едді встав слідом за мною і поклав на стіл гроші за каву та вафлі. Біля мотоциклу він затримався, ніяково обійняв мене та пішов вулицею, а я ще декілька хвилин не могла відірвати погляд від його спини.

...

Ліжко з ледь чутним скрипом прогнулось під вагою мого тіла, коли я мертвим грузом упала на матрац. Тільки великим зусиллям волі я змусила себе перевернутись на живіт і взяти з полиці ноутбук. Поки він вмикався - апарат був дуже "повільно думаючим" - я дозволила собі заплющити очі й опустити голову на руки.

Нарешті на екрані з'явилось блакитно-біле вікно пошуку, і я, розставивши лікті в боки, заходилась набирати тему реферату. Сподіваюсь, що мені пощастить і перший сайт виявиться гарним! Працювати над домашнім завданням весь вечір - не дуже райдужна перспектива.

Доля, схоже, вирішила, що я недостатньо добре себе поводила для списаного з Інтернету докладу, тож мені довелося просидіти не менше години, перш ніж я буквально по реченню зібрала в єдине ціле те, що треба. Так, простіше було б зробити проект пробної колекції одягу - минулого року це завдання стало єдиним екзаменом для переходу на останній курс.

Перед тим, як закрити ноутбук, я вирішила все ж перевірити електронну пошту: раптом комусь та й приглянулося моє резюме. Коли в папці листів з'явився маленький червоний вогник, я ледь не скрикнула від радощів і поспішила відкрити новий лист від Шарлотти Бром - жінки, що пропонувала вакансію покоївки в чийомусь особняку.

"Доброго дня, міс Грін!

Ми раді повідомити, що Ваше резюме повністю відповідає нашим вимогам і ми готові взяти Вас на роботу. Всі подробиці пропонуємо обговорити під час зустрічі. Чекаємо на Вас завтра о п'ятій вечора за цією адресою (****).

З повагою, Шарлотта Бром "

Не вірячи своїм очам, я ще раз перечитала листа, щоб упевнитися в реальності написаного. Мене взяли! Боже, я й не сподівалась, що дістану цю роботу! Першим моїм бажанням було подзвонити Еліс та поділитися своєю радістю, що я й зробила.

- Так, - як завше веселий голос подруги змусив мене посміхнутися ще ширше.

- Еліс, мене взяли на роботу! - я перевернулась на спину й радісно застукотіла ногами по матрацу. - Ти уявляєш? Мене взяли! - всі мої попередні думки про те, щоб повідомити цю новину більш загадково, потонули в нестримних радощах. Через півроку зусиль хоч щось! Нарешті я зробила нехай і маленький, але все ж крок до своєї мрії!

- Вау,- протягнула Еліс скептичним тоном, за яким - я знала - ховалась щира радість. - Знаєш, тепер я точно можу не хвилюватися за свою долю: якщо таке бісеня, як ти, взяли на роботу, то мене...

- Годі! - скрикнула я, ледь стримуючись від сміху.

- Ой, ну тебе, - відмахнулася подруга. - Скажи хоч, хто ти в нас тепер?

- Покоївка, - гордо відгукнулася я. - Уявляєш, зараз комусь ще потрібні покоївки...

- Теа, та ти просто міс Вдача! - збуджено перебила мене Еліс, так що я навіть на секунду злякалась такій різкій зміні тону. Проте наступної секунди заспокоїлася, розуміючи, що Еліс пустилась до своєї улюбленої стихії. - Цим будинком, звісно, володіє молодий красивий хлопець, так? - скоріш стверджувала, ніж питала вона, і по тону подруги я зрозуміла, що тепер мені належить вислухати приблизний сюжет вісімдесяти процентів серіалів, які вона дивиться. - І він у тебе, звичайно ж, закохається... А потім ожениться....

- Еліс! - перервала я і скривилася. - Цей будинок належить старому скупердяєві, який постійно сидить у своєму кабінеті та рахує грошенята!

- Ні, з такими думками ти точно навіки залишишся наодинці,- з усією серйозністю, на яку тільки була здатна, переконувала мене Еліс. - Ось дивись: ти заходиш туди, вся така гарна, при параді, а на зустріч Він...

- ... у домашніх капцях та зі вставною щелепою в стакані, - закінчила я. - Еліс, повернись на грішну Землю!

- Фу, яка ти нудна, - ображено протягнула дівчина. - Отже, я чекаю від тебе подробиць! - попередила вона, а потім не втрималась і додала: - Бувай, песимістко.

- Хто б казав, - проговорила я й поклала слухавку. Я, на відміну від деяких, реалістка, що тверезо дивиться на життя...