- Так і сказав?

Еліс зробила якомога більш здивоване обличчя, а я швидко зрозуміла, що насправді вона не так вражена, як хоче показати. Тим не менш, я не поспішала говорити про свої спостереження, лише мрійливо кивнула. У мене в животі досі метелики літали, а з голови ніяк не йшла наша з Андерсоном розмова. Правда, як завжди знайшлась і "ложка дьогтю": всі вихідні я провела сама, тому що Джеймс ішов рано вранці і повертався пізно ввечері. Мені ніяк не вдавалось його підстерегти, вчора я навіть заснула у вітальні, а прокинулась уже у своїй кімнаті.

- Знаєш, що я думаю? - нарешті спитала Еліс і відсунула від себе конспект.

- Що? - зацікавилась я і теж відволіклась від розповіді вчителя.

- Що ти надто наївна, закохана... - договорити подруга не встигла: її телефон видав щось на кшталт клацання, а на екрані висвітилось нове повідомлення від невідомого номера. Вчитель миттєво перевів погляд своїх маленьких оченят на нашу лаву (добре, що ми сиділи достатньо високо, щоб він не зміг роздивитись, що відбувається у нас на парті) і докірливо стиснув губи.

- Вибачте, - винувато пробурмотіла я, розуміючи, що від подруги чекати подібного безглуздо. Еліс, здавалось, не турбувала увага вчителя: вона тільки злегка почервоніла і звичним відпрацьованим жестом сховала телефон під парту. Коли викладач нарешті перестав кидати на нас пильні погляди, я штовхнула подругу ліктем і спробувала зазирнути в екран.

- Хто це? - спитала я нарешті, коли всі мої спроби привернути увагу Еліс скінчились повним провалом. Вона вміла дістати будь-кого до білого каління навіть без допомоги слів, проте сама рідко піддавалась на це.

- Друг, - ухильно відгукнулась дівчина і труснула головою так, що її довгі руді кучері завісою відгородили екран смартфона від моїх очей.

- Я тобі все розповідаю, - одразу ж обурилась я. Еліс скосила очі в мій бік, я демонстративно відвернулась.

- Гаразд, - вона закотила очі й сунула мені в руки телефон. Я з цікавістю глянула в екран.

"Привіт. Це Том. Ми з тобою познайомились на вечірці, пам'ятаєш?" - писав "Невідомий номер".

Нижче йшло повідомлення Еліс:

"Звісно, пам'ятаю".

- Абонент набирає повідомлення, - з лукавою усмішкою я повернула подрузі телефон. - Чого я не знаю?

- Ми познайомились учора на вечірці Аманди, - машинально відповіла Еліс, не відриваючи повного передчуття погляду від екрана. Щоки її все ще час від часу червоніли від збентеження. Я мимохіть відчула полегшення: не лише я, значить, червонію з приводу і без нього! - Ти вирішила залишитись в очікуванні свого Цербера, - тут вона не втрималась від уїдливої посмішки, з чого я вивела, що думки про загадкового Тома не повністю ще затьмарили її розум, - тому мені було смертельно нудно... - вона зробила тривалу паузу, щоб набрати нове повідомлення, а потім зітхнула: - Все, - вона поклала телефон на парту і повернулась до мене. - Бачиш, Теа, моє життя набагато нудніше за твоє...

- Надто коротко ти про все розповідаєш, - недовірливо протягнула я. - На тебе не схоже.

- Просто я не втрачаю голову від першого зустрічного, - в голосі дівчини прозвучало незадоволення, і я зрозуміла, що це був натяк на Джеймса. Прекрасний настрій одразу зіпсувався. Їй обов'язково постійно нагадувати мені про наші недо-стосунки? - І, до того ж, не довіряю компліментам незнайомих хлопців.

- Взагалі-то, він навіть не робив мені компліменти! - не витримала я.

- А невже я казала щось про Цербера? - парирувала Еліс. Я зніяковіло відвернулась, розуміючи, що фраза вийшла зовсім не до місця. - Бачиш, у тебе голова забита лише бісовим Андерсоном.

Я не знайшла, що відповісти, тому лише ображено відвернулась і втупилась поглядом у зошит. Еліс теж не стала продовжувати розмову, тому до кінця занять ми похмуро мовчали.

Коли дзвінок сповістив про те, що на сьогодні ми можемо бути вільні, Еліс знову безтурботно защебетала про всяку маячню, та і я вирішила забути про її натяки і докори. Все-таки сперечатись нам ні до чого, особливо через такі дрібниці...

- А ще я знайшла таку класнючу кепку, - Еліс спритно спустилась сходами подвір'я і, не дочекавшись, поки я вставлю свої коментарі, продовжила: - В цьому магазині була ще джинсова жилетка, та я вирішила, що носити її все одно ні з чим...

Далі я вже не слухала: мій погляд випадково ковзнув по парковці й зупинився на фігурі Едварда. Хлопець стояв прямо, витягнувши руки вздовж тулуба, немов солдат на побудові, і неспокійно озирався, схоже, когось вишукуючи в натовпі.

- Еліс, - я торкнулася ліктя подруги і легким кивком голови вказала на колишнього кращого друга. Дівчина одразу ж забула про жилетку і перемкнула всю свою увагу на хлопця.

- Ось покидьок... - промимрила вона й зупинилась. Я інстинктивно стала трохи позаду, сподіваючись, що таким чином залишусь непоміченою. Швидкий погляд на парковку змусив мене занервувати ще більше: ні Андерсона, ні його охоронців не було видно. Може, вони просто затримуються? - І після всього він насмілився прийти сюди?!

- Тільки не треба скандалів... - застережно почала я, проте закінчити не встигла. Екран телефону Еліс загорівся - на ньому світився вхідний дзвінок від мами.

- От дідько, Теа, вибач, - винувато пробурмотіла вона. - Мама пообіцяла забрати мене одразу після школи, але якщо ти...

- Іди, я впораюсь, - завірила її я, а сама ковтнула слину, у страху озираючись навсібіч. Кинувши на мене останній підозрілий погляд, Еліс поспішила до воріт коледжу, а я повільно пішла до парковки. Сподіваюсь, мені вдасться стати так, щоб Едвард мене не помітив...

Закон підступності, як завжди, працював проти мене. Як тільки я наблизилась до першого ряду машин, погляд хлопця миттєво зупинився на мені. Я зрозуміла, що виявлена, і прискорила крок. Дідько, Андерсон, сподіваюсь, ти не вирішив саме сьогодні дати мені можливість дістатись будинку самостійно?!

- Теа! - Едвард нарешті наздогнав мене і схопив за лікоть, змушуючи зупинитись.

- Пусти! - негайно зажадала я, але мої слова не справили ніякої дії.

- Нам потрібно поговорити, - не вгамувався Едвард. Люди обходили нас стороною, кидали несхвальні погляди й навіть не думали допомогти, хоча двір був повен народу. Так, схоже, я встигла заробити собі недобру репутацію... - Сядемо в авто!

Я не встигла заперечити: хлопець уже тяг мене до чорної іномарки, припаркованої тут же. Звідки в нього з'явились гроші? Адже, пам'ятаю, Едвард сам казав мені, що в нього не вистачає навіть на найдешевшу модель...

Від думок про загадкову появу автомобіля мене відволікли більш важливі проблеми. Едвард уже потягнувся до ручки дверцят, тому я заходилась борсатись із подвоєною силою.

- Пусти мене! - я спробувала вдарити його ногою - Едвард вправно вклонився.

- Заспокойся, я просто хочу поговорити! - мій колишній друг нарешті дотягнувся до дверцят і відчинив їх. Проте посадити мене всередину він не встиг: я помітила, як хтось схопив хлопця за плечі і з силою відштовхнув убік, так що йому довелось випустити моє зап'ястя. Я по інерції відштовхнулась назад і ледь не впала.

Едвард упав спиною на капот, з непередаваною відразою дивлячись на мого неочікуваного рятівника. Коли я переконалась, що з рукою все добре, і нарешті підняла очі, то ледь стримала зітхання полегшення: поруч зі мною стояв Джеймс. Варто було мені глянути на його обличчя - і страх знову пробрався в душу. Чоловік був схожим на тигра, якого спустили з ланцюга, здавалось, ще секунда - і він розірве Едварда на шматки голими руками.

- Не смій її торкатися! - просичав він - по-іншому я просто не можу схарактеризувати його голос у ту хвилину. Очі Андерсона небезпечно сяйнули, і я мимоволі подумала, що, якби погляд міг убивати, Едварда давно не було б у живих.

- А то що? - Едвард випростався і втупився в Джеймса з ненавистю, якої я раніше не помічала в ньому. Звідки стільки злості? Чому не можна вирішити все мирним шляхом? Будь-який конфлікт можна залагодити словами - так завжди говорила мені мама. В даному випадку, схоже, будь-які вмовляння безглузді...

- Я вб'ю тебе, - без затинання промовив Андерсон. Тут мені стало по-справжньому страшно. Я знала, що він може це зробити, що він це зробить. Джеймс здатен на все в такому стані, невже Едвард цього не розуміє?

Я не хотіла, щоб вони бились тут, але боялась не за Едварда, а за Джеймса. Якщо він поб'є хлопця до полусмерті, безперечно виникнуть проблеми.

- Годі! - я кинулась уперед, щоб встати між ними, проте Джеймс попередив цей рух, миттєво витягнув уперед руку і задвинув мене собі за спину.

Навколо нас уже зібрався натовп занадто цікавих студентів і просто роззяв, що поспішали подивитись на рідке видовище бійки прямо у дворі коледжу. На мить я відчула щось на кшталт гордості: два хлопця зараз поб'ються через мене - і одразу ж відігнала цю думку. Я не бісів Андерсон, щоб насолоджуватись цим.

- Це лише на словах ти такий крутий! - зі злим сміхом сказав Едвард у відповідь на погрозу Джеймса. Він дійсно не розуміє, що Андерсон здатен на все, якщо його розізлити! Що робить цей придурок?! - Ти сам знаєш, що не станеш мене чіпати...

Андерсон замахнувся і раніше, ніж я встигла закричати, вдарив Едварда кулаком у щелепу. Хлопець не впав, лише сильно похитнувся і провів долонею по розбитій губі, спльовуючи кров. Я майже інстинктивно збиралась кинутись до нього й допомогти, та коли Едвард підняв очі, завмерла на місці. На його губах грала гидка посмішка, зараз він нагадував мені злодіїв з фентезі, яких зазвичай асоціюють із мерзотними зміями. Відраза затьмарила всі почуття, я із судомним зітханням міцніше притиснулась до Андерсона. Чомусь він здавався мені кам'яною стіною, за якою я можу сховатись і не боятись більше нічого.

Я думала, що зараз Едвард скаже чергову гидоту, але помилилась: він раптом замахнувся, щоб ударити Джеймса. Тоді я, не зовсім усвідомлюючи, що роблю, кинулась уперед і повисла на руці колишнього друга. На секунду наші погляди зустрілись - і я відчула, як лечу вбік, щоку справа пронизав раптовий біль: Едвард грубо відштовхнув мене і зачепив кулаком, коли хотів вирвати руку з моїх пальців.

Я не бачила, що відбувається між Едвардом і Джеймсом у ті кілька секунд, поки падала на асфальт. А коли опам'яталась і переконалась у тому, що на вилиці немає крові, то побачила, як мій колишній друг корчиться від болю біля своєї машини. Андерсон опустився поруч зі мною на коліна і допоміг підвестись. Коли я глянула на нього, то жахнулась: його очі, здавалось, випромінювали смертельну злобу і ненависть. На обличчі чоловіка була ще тривога, але я помітила це не одразу: не могла відвести погляду від зіниць, які стали одним цілим з темною райдужкою. Чоловік провів пальцями по моїй щоці там, де, напевно, вже почав з'являтись синець, і від цього руху мені стало легше дихати. Коли Джеймс подивився на мене, темрява з його погляду дивним чином щезла - і страх моментально відступив, хоча я кожною клітиною тіла відчувала лють, що кипіла всередині Андерсона. Ця лють не зашкодить мені, я знаю.

- Ти як? - хрипко спитав Джеймс.

Я з вагою розібрала питання, а коли сенс нарешті дійшов до мене, просто кивнула. Єдине, чого мені хотілось зараз - піти якомога далі, не бачити, як Едвард підводиться з підлоги і дивиться на нас із ненавистю в очах. Він навіть не вибачився переді мною за те, що вдарив!

Я все більше й більше починала сумніватись, що це вийшло випадково. Він відштовхнув мене свідомо, не в припадку гніву чи люті - я точно знаю це. Що ж, тим краще: тепер у мене ще більше причин викреслити його зі свого життя! Я звикла прощати людям їх помилки, але Едвард зайшов надто далеко.

...

- Джеймсе!

Чоловік повернувся на мій голос. Він уже піднявся на кілька сходинок, а я все ще стояла внизу, обхопивши себе руками. За останні півгодини Андерсон не промовив і слова, а тепер, схоже, збирався піти до себе і знову проігнорувати мене. Мене такий розклад зовсім не влаштовував, мені хотілось нарешті зрозуміти, чому він уникає мене.

- Не варто було починати бійку, - зніяковівши під його уважним поглядом, випалила я, хоча збиралась сказати зовсім інше. - Усе можна було...

- Вирішити словами? - чоловік підняв брови так, немов я сказала відчайдушну дурню, а потім раптом спохмурнів, так що я мимохіть відійшла на крок. - Усе можна було вирішити словами до того, як він підняв на тебе руку.

На серці знову потеплішало, як тоді, коли він відмовився сперечатись із Едвардом.

- Навіщо взагалі було починати конфлікт? - все ж заперечила я. - Я не хочу, щоб через мене...

- Я не казав, що ти - єдина причина, - помітив Андерсон, а я відчула щось на кшталт розчарування, і одразу ж відігнала цю думку. Ні, навіть добре, що вони бились не через мене. Інакше, якби з Джеймсом щось сталося, вся вина лежала б на мені. Хоча сумніваюся, що Едвард зміг би перемогти його.

- Тоді що? Що ви могли не поділити?

Я вирішила продовжувати допит, сподіваючись, що це хоч якось проллє світло на інші секрети Андерсона. Наприклад, чому він тримав мене в будинку весь цей час? Я ні за що не повірю, що це кохання з першого погляду. Ні, такий як Джеймс на це просто не здатен, він безперечно переслідував якусь мету, а потім, можливо, неприязнь до мене поступово переросла у закоханість.

- Ти ставиш забагато питань, - трохи повагавшись, відповів чоловік.

- Невже погано, що я хочу знати правду? - не вгамовувалась я.

- Едвард працює на конкурентів компанії мого батька, - після тривалої паузи відповів чоловік. Я насторожилась, щоб не пропустити нічого важливого. Він ніколи нічого не говорив про свою родину. - Ці люди набагато небезпечніші, ніж я думав, і тепер вирішили використати проти мене мій метод, - він криво усміхнувся, так, немов важав це дитячістю.

Я відразу здогадалась, що справа про шантаж, але ніяк не могла зрозуміти, чим можна шантажувати Андерсона. Міс Бром якось сказала мені, що він не найчесніша людина на світі, тож вважає за краще не рівняти всіх інших з собою і нікому не довіряти, а отже, і свої таємниці не розповідає нікому.

- Тепер вони вирішили маніпулювати мною за допомогою тебе, - розвіяв мої сумніви Джеймс.

У мене перехопило подих від цих слів. Як вони зібрались це робити? Невже планують викрадення? Але хто в здоровому глузді може повірити, що такий, як Андерсон, пожертвує чимось заради звичайної дівчини? Це безглуздо і виглядає так, наче конкуренти не знають, за що вчепитись, і діють всліпу.

Мені раптом стало страшно. Я усвідомила, що зараз перебуваю в ще більшій небезпеці. Якщо відкинути романтичну маячню і міркувати здорово, то у випадку викрадення ніхто не стане рятувати мене, як би жахливо це не звучало. Андерсон - не герой. Він захищатиме мене лише до тієї миті, поки це не протирічитиме його інтересам.

- Викрадати вони тебе, схоже, не збираються, - немов прочитавши мої думки, повільно промовив Андерсон. Схоже, він звертався скоріше до самого себе, ніж до мене, тому я жадібно ловила кожне слово: раптом він випадково викаже щось важливе? - Скоріше за все, просто хочуть розповісти тобі деякі деталі моєї біографії... - він замовк і, опам'ятавшись, кинув на мене швидкий погляд.

- Які деталі? Чи не краще розповісти мені одразу? - я схрестила руки на грудях, пильно спостерігаючи за Джеймсом. Проте, незважаючи на зовнішню непохитність, у душі я смертельно боялась відповіді на своє питання. Що як правда назавжди змінить моє ставлення до нього?

- Думаю, поки що тобі це знати не обов'язково, - губи чоловіка затремтіли у спробі зобразити посмішку, і він стрімголов пішов геть.

Що ж ти приховуєш, Джеймсе?