Я критично огледіла себе у дзеркалі. Мені зовсім не подобався мій зовнішній вигляд: він був занадто відвертим і зухвалим. Проте обирати не доводилось: Джеймс змусив мене вдягнути саме цю сукню.

Легка, наче пір'їнка, тканина красивими складками спускалась до середини стегна і позаду була трохи довшою, ніж спереду; на грудях і животі матерію прикрашало сяйливе коштовне каміння, а глибоке декольте плавно переходило у величезний виріз на спині. Це ось і змушувало мене ніяковіти. Я ніколи не носила настільки відвертих декольте і взагалі останні кілька років віддавала перевагу вільній одежі, що ховала фігуру.

Двері за моєю спиною тихо відчинились - і на порозі з'явилась міс Бром. У руках вона тримала маленьку коробочку, оббиту темно-синім оксамитом. Я крізь дзеркало кинула на жінку питальний погляд, а вона просто мовчки підійшла і подала мені футляр:

- Подарунок від містера Андерсона. Він просив вас одягнути це сьогодні.

Я відкрила було рота, щоб заперечити, але покоївка вже розвернулась і пішла геть. Я потиснула плечима, відкрила коробочку й ахнула від подиву і захвату одночасно. Всередині на яскраво-червоній подушечці лежали намисто і сережки, оздоблені коштовним камінням.

Я обережно торкнулась коштовностей, які являли собою витвір справжнього мистецтва. Мені ніколи не доводилось бачити і тим паче тримати в руках дорогі прикраси, а подарунок Джеймса, безсумнівно, був вінцем ювелірної майстерності. Я боялась навіть зачепити цю пишність, щоб випадково не пошкодити тендітну конструкцію. Цікаво, Джеймс усім своїм "дівчатам" пропонує вдягнути таку красу?

Щось у грудях неприємно кольнуло від думки, що це лише для того, аби я виглядала належно. Але, знову глянувши на подарунок, я відігнала неприємні думки і, не в силах стримати посмішку, акуратно прибрала набридливі кучері й одягнула сережки, а потім і намисто.

...

- Ти прекрасно виглядаєш, - помітив Джеймс, не відриваючи погляду від дороги.

- Що? - я вирішила, що мені примарилось, тож перепитала про всяк випадок.

- Ти прекрасно виглядаєш, - уже трохи роздратовано повторив чоловік. Я миттєво залилась фарбою, промимрила щось на кшталт "дякую" і відвернулась до вікна. Чому я ніяковію кожного разу, коли він робить мені компліменти?

"Можливо, тому, що він вперше зробив тобі комплімент", - підказав внутрішній голос. Цікаво, як у деяких дівчат виходить не тільки не червоніти, а й кокетувати з чоловіками, коли ті роблять їм компліменти? Ось в Еліс це, певно, вийшло б прекрасно...

Ми різко повернули направо, я відволіклась від своїх думок і звернула увагу на пейзажі за вікном. Ми їхали котеджним селищем, і я озиралась навкруги, роззявивши рота від подиву: тут стільки величезних будинків, оточених високими парканами, сяючих тисячами вогнів. Я ніколи ще не бачила стільки багатих будинків в одному місці!

Андерсон зупинив машину у самому кінці вулиці, де вже панувало пожвавлення: безліч людей виходили зі своїх дорогих авто і неспішно крокували до єдиного тут будинку, що не був оточений парканом. Перше, що впадало в око - це басейн біля головного входу, над яким височів будинок із панорамними вікнами на кожному поверсі. Крізь них можна було роздивитись присутніх усередині: жінок у вечірніх сукнях і чоловіків у дорогих костюмах, подекуди стояли навіть діти.

- Ходімо, - від споглядання будинку мене відірвав сухий голос Джеймса. Виявляється, поки я роздивлялась фасад, він уже встиг вийти з машини, відчинити мені дверцята й навіть подати руку. Я прийняла допомогу не без вдячності: на ногах у мене були туфлі на тонкому високому підборі. Тому я сперлась на руку Джеймса і разом з ним повільно пішла до входу у цей палац - інакше пишний будинок не можна було назвати.

- Містере Андерсон! - я обернулась і побачила купку дівчат, що поспішали до нас. Усі вони виглядали, наче моделі з обкладинки, і я мимоволі відчула себе паршивою вівцею у ватазі породистих тварин. Це враження посилилось після поглядів, кинутих на мене всіма членами компанії: вони дивились так, немов я була досадною неприємністю, малою комашкою під їх ногами. Я зімкнула губи, сильніше вчепилась у лікоть Андерсона і зробила вигляд, що нічого не помітила. Моєму супутнику, схоже, було чхати і на мене, і на дівчат, що підійшли: він когось шукав у натовпі.

- Містере Андерсон, ви нарешті повернулись до нашого суспільства, - щебетала висока брюнетка в сріблястій сукні, що переливалась у світлі вогнів. - Ми скучили.

Мені здалось чи у цій фразі прозвучав кокетливий флірт? І раптом мене осяяло: ці дівчата - мої, начебто, суперниці, які лише й мріють, що про грошики Джеймса. Прекрасно, отже, тепер мені доведеться ще й від ревнощів його прихильниць страждати!

- Може, зайдемо всередину? - трохи різко спитала я. Джеймс перевів на мене злегка здивований погляд і знизав плечима. Я витлумачила це як дозвіл узяти ситуацію в свої руки і потягнула його до входу в будинок, залишаючи дівчат у злісному незадоволенні.

...

Я пригладила волосся, не відриваючи погляду від свого відображення в дзеркалі. Ми пробули тут уже цілу годину, яка здалась мені довгою добою. Усі ці фальшиві посмішки, приторно-солодкі компліменти, улесливі зауваження, ненависні погляди, лицемірні завірення у дружній симпатії... Мені ніколи не подобалось суспільство багатіїв, я інтуїтивно відчувала, що у ньому немає нічого справжнього, і, як виявилось, не помилилась. Коли мені стало зовсім тяжко вислухувати бундючні розмови друзів Андерсона і витримувати уїдливі зауваження його прихильниць, я безшумно прослизнула в дамську кімнату, де, на щастя, нікого не залишилось.

Я знову підняла очі на своє відображення. Моє обличчя стало ледь упізнаваним: з'явилось таке відчуття, немов на мене одягли маску, наскрізь просочену тональними кремами і пудрою. Уся природна краса, якої і так було катастрофічно мало, зникла, поступившись місцем шаблонній зовнішності багатенької "ляльки Барбі".

Я здригнулась, коли за моєю спиною грюкнули двері. Обернувшись, я побачила, що прямо навпроти мене зупинились дві дівчини: та сама брюнетка, що першою заговорила з Джеймсом, і худа блакитноока шатенка, у якій я впізнала дівчину, яка ледь не пролила на мене шампанське кілька хвилин тому.

Вирішивши, що затівати конфлікт - дуже необачна ідея, я пішла до виходу, проте дівчата загородили мені дорогу. Перша стояла, схрестивши руки на грудях і нахабно спираючись на одну ногу, а інша підняла руку, заважаючи мені пройти.

- Послухай, - почала брюнетка, - якщо не хочеш неприємностей, забирайся звідси і більше не смій ошиватись біля Джеймса.

Прекрасно. Ще одна особливість "стосунків" з Андерсоном: ненормальні прихильниці, які розірвуть тебе на шматочки з ревнощів. Мене, якщо чесно, зовсім не радувала перспектива бути розірваною цими дівчатами, які, схоже, сприйняли наш фарс серйозно. Хоча, якщо чесно, не розумію, як хтось узагалі міг повірити в те, що така, як я, стала обраницею Джеймса...

Тієї самої миті у моїх грудях раптом народилась незрозуміла злість, і причини її ховались явно не в неприємностях, що зараз будуть. На якусь мить у мене навіть виникло бажання вчепитись брюнетці у волосся, але я взяла себе в руки і спробувала заспокоїтись. З чого мені їх ненавидіти? Мені чхати, що всі вони хочуть бути з Андерсоном, справа зовсім не в цьому. Адже так? Ні, звісно, це не ревнощі. Я не можу ревнувати людину, яку ненавиджу!

- Інакше пожалкуєш, що на світ з'явилась, - приєдналась до своєї подруги шатенка. - Ми не дамо тобі спокійно жити.

Вони не можуть мені нічого зробити, зрозуміла я. Всі ці дешеві погрози - від безсилої злості. Я не можу дозволити їм себе залякати!

- А я дивлюсь, ви об'єднались проти мене, - я із викликом здійняла голову і приготувалась до жорстокої боротьби. - А що буде, якщо я послухаюсь вас? По черзі з ним спати будете? - у моєму тоні прозвучала явна насмішка, і це, схоже, вивело з себе прихильниць Андерсона.

Не встигла я опам'ятатись, як брюнетка блискавичним рухом простягнула руку до мене і схопилась за корсет сукні. Тканина з тріском розірвалась, я ледь встигла притримати її, щоб не залишитись без передньої частини вбрання. Тим часом обидві дівчини швидко зникли, і я залишилась на самоті.

Якось притримуючи сукню, я підійшла до дзеркала й витягла з сумки телефон. Першою моєю думкою було зателефонувати Андерсону, але я одразу ж відмовилась від цієї ідеї: не вистачало ще, щоб він побачив мене у такому вигляді! Краще спитати поради в Еліс, яка завжди допомагала мені навіть у найдивніших ситуаціях мого життя.

Судорожно набираючи номер подруги, я молилась, щоб вона виявилась вільною і знала, что робити в моєму випадку, адже мої думки зайшли у глухий кут.

- Ало, - пробурмотіла Еліс. Схоже, я її розбудила.

- Еліс, мені потрібна твоя допомога! - квапливо заговорила я. Шурхотіння у слухавці сповістило мене про те, що подруга вилізає з-під ковдри і готується слухати мою розповідь. - Ми з Андерсоном пішли на якусь вечірку...

- Ви з Андерсоном що? - перепитала Еліс з таким подивом, наче я тільки-но сказала їй, що Земля пласка.

- Не важливо, - обірвала обурено-незрозумілі вигуки я. - Тут його.. гм... прихильниці, - я зімкнула губи і подумки нагородила цих дівчат кількома більш ласкавими словами, - обозлились на мене, підстерегли у дамській кімнаті і порвали сукню!

У слухавці почувся приглушений сміх: Еліс явно розвеселило моє становище. Проте, почувши моє сердите сопіння, вона одразу ж відкашлялась і швидко заговорила з нотками завзятих веселощів у голосі:

- Який жах... Кошмар! Навіть не уявляю, що тобі робити...

- Еліс! У мене тут надзвичайне становище, а тобі смішно?! - ображено протягнула я і прикрила очі, щоб зібратись із думками.

- Що, все настільки погано? - уже с деякою частиною співчуття поцікавилась дівчина.

- Так! - ледь не плачучи, відгукнулась я. - Передня частина розірвана навпіл...

- Та-ак... - повільно протягнула Еліс. - Єдине, що я можу тобі порадити: спробуй непомітно піти звідти чи зателефонуй своєму принцу, - тут вона не втрималась і уїдливо пирхнула.

- Ти прекрасно знаєш, що я тут не з власної волі, - злобно зашипіла я і раптом зовсім випадково подняла очі - до цього я посилено роздивлялась рукомийник прямо перед собою - і завмерла на місці. У дзеркалі відобразились непорушна фігура Андерсона, що стояв біля дверей.

Дідько, чому я не почула, як він увійшов? І як я могла його не помітити? У моїй голові вихором проносились тисячі думок, я немов занурилась у якийсь транс і не могла ні говорити, ні ворушитись.

- Теа! Ало! Ти мене чуєш? Теа! - Еліс явно захвилювалась, чутно було, як вона поспіхом іде кудись. - Назви мені адресу цього будинку - і я приїду! Теа! Ало!

- Я тобі пізніше перетелефоную... - пробелькотіла я і повільно поклала телефон біля рукомийника, не відриваючи наляканого і здивованого погляду від обличчя Джеймса у дзеркалі. Він дивився на мене з перебільшено байдужим виглядом, погляд його очей іноді непомітно ковзав униз, туди, де я тримала в кулаці край розірваного надвоє верху сукні. Раптом я зрозуміла, що виглядаю зараз, м'яко кажучи, не зовсім пристойно - й одразу ж почервоніла до кінчиків вух.

Я рвучко обернулась до Андерсона, втягнула голову в плечі і спробувала підняти сукню, що сповзала вниз, ледь не до вух.

- Щ-що ти тут робиш? - затинаючись, проговорила я, хоча і так знала відповідь: мене довго не було, ось він і вирішив перевірити, чи не сталося чого.

Проте, на мій подив (хоча для Джеймса така поведінка була цілком звичайною), чоловік лише мовчки підійшов до мене, зняв з себе піджак і накинув мені на плечі. Мить він дивився мені в очі, не опускаючи рук, а потім акуратно застібнув три верхніх гудзики. Я, затамувавши подих, слідкувала за його діями, а потім, коли Джеймс відійшов на крок, просунула руки в рукава і швидко поклала в кишеню телефон. Піджак, звісно, був для мене занадто великим: куди мені до високого і широкоплечого Андерсона; зате він прекрасно приховав зіпсовану сукню.

- Ходімо, - чоловік владним жестом узяв мене за плечі й повів до дверей, а я не чинила опору і слухняно йшла за ним.

Ураган почуттів піднявся всередині мене, я була настільки шокована, що дозволила Андерсону поки керувати моїми діями. Чому він мовчить? А як же насмішки й уїдливі зауваження, які він так полюбляє? Де злість через порване вбрання? Чому його дотики такі легкі й майже не відчутні на тілі? І чому від цих дотиків по шкірі пробігають мурашки?

- Хто з них? - голос Джеймса прозвучав прямо над моїм вухом, змусив здригнутися і вийти із заціпеніння.

- Що? - не зрозуміла я і здивовано обвела пильним поглядом тих, хто зібрався у великій вітальні. Одні з них підозріло дивились на нас, інші перешіптувались, хтось відвертався з таким виглядом, наче тут ні на що й дивитись.

- Хто з них зіпсував твою сукню? - терпляче повторив чоловік, а я все ж вловила в його тоні нотки роздратування. Андерсон усе ще обіймав мене за плечі, він стояв, трохи нахилившись уперед, і опікав своїм подихом шкіру на моїй шиї. Коли його тихий голос шепотів мені у вухо це питання, мої думки плутались і відмовлялись підкорятися розуму.

Я ще раз обвела очима натовп і одразу ж помітила своїх кривдниць: вони стояли трохи на відстані й кидали в наш бік заздрісні та погрозливі погляди. Цікаво, вони бояться, що я видам їх? Чи, може, Андерсон спитав це просто так і не збирався нічого робити?

Легкий потиск плеча змусив мене повернутись до поставленого питання.

- Ці, - я кивком голови вказала на дівчат.

Чи відчувала я докори сумління? Ні. Нехай жалітися - погано, але зараз мені глибоко чхати на закони моралі.

Андерсон одразу ж повів мене до виходу, а перед тим, як посадити в машину, щось сказав охоронцям, що чекали на нас на вулиці. Я зрозуміла, що він усе-таки покарає нахабних дівчат, і не могла не відчути таємного задоволення. Якщо такі закони світу багатіїв, чому я не можу їх дотримуватись?

...

Сходами ми підіймались повільно, в повній тиші. Андерсон провів мене до кімнати і, коли я вже збиралась зачинити перед ним двері, притримав їх. Я запитально втупилась у нього. Єдине, чого я зараз прагнула - скоріше лягти спати і забути про все, що сталося, а не заводити безкінечні розмови з Джеймсом. Дивно, але звичного страху я не відчувала, хоча кілька тижнів тому в подібній ситуації по моїй спині точно пробіг би морозець.

- У мене питання, - трохи почекавши, промовив він. Я злегка спохмурніла й зазирнула в його темні-темні очі: в них були сувора рішучість і тінь незрозумілого хвилювання.

- Який? - зітхнула я і сперлась на одвірок: мене хилило до сну. Десь у глибині душі ворухнулась цікавість, та навіть вона не змогла пересилити втому.

На мить на його обличчі з'явився сумнів, що одразу ж змінився на холодну непроникність, і чоловік запитав:

- Ти мене ненавидиш?

Питання захопило мене зненацька. Я очікувала чого завгодно, але точно не цього, і тепер намагалась зібратись з думками, що як на зло розбігались навсібіч, наче знущаючись з мене.

Я промимрила щось незрозуміле, відкрила рота й одразу ж його закрила, розуміючи, що мені зовсім нічого сказати. Чи дійсно я ненавиджу його? Що є ненависть? Що ми маємо на увазі, коли волаємо "ненавиджу"? Невже промовлені в пориві злості слова можуть бути правдивими? Адже ми часто говоримо їх справді дорогим людям...

Може, я ніколи не відчувала до нього ненависті? Ні. Достатньо згадати його жорстоку усмішку, двері комори, що замкнулись переді мною, занесену для удару руку, злі слова - і ненависть знову спалахнула в грудях з новою силою, а потім раптом згасла під поглядом його очей, що немов просять про щось... Можна ненавидіти чоловіка й одночасно бути до нього прихильною? Напевно, так, тому що зараз зі мною відбувається саме це.

- Я не знаю, - нарешті відповіла я і опустила очі. В душі з'явилось нездоланне бажання гукнути "ні", а в горлі застряг ком, що завадив говорити.

Андерсон коротко кивнув і стрімголов пішов геть, зачинивши двері перед моїм носом. Я одразу ж спрелась на них чолом і змучено зітхнула. Навіщо він спитав про це? Що він хотів дізнатись?

Навіщо, чому, для чого... Годі, я втомилась! У мене немає відповідей, нема!

Я безсило сповзла на підлогу і закрила обличчя руками. Мені просто потрібно подумати, розібратись, вирішити, що робити далі, як поводитись... Я просто заплуталась. У собі, у своїх почуттях, думках, бажаннях, вчинках. І коли я розплутаю цей клубок, то зможу нарешті зітхнути спокійно, а поки... А поки потрібно просто прийняти душ, виспатись і забути про все.